13 серпня він скінчив у Києві свої прощальні візити. Провівши вечір у давніх Кулішевих приятелів Красковських, наслухавшись чудових співів пані Красковської, вранці 14 серпня на світанку виїхав від своїх симпатичних господарів з Преварки. Розплатившися з ними за все, щедро обдарував чесну Оришку, що не хотіла втаїти знайдених у його хустках грошей, сусідові ж робітникові, що його посилав собі по горілку, дав тільки 10 копійок, бо той "потурав старому голову морочити".
Вимушене повернення
Не поїхав відразу простим московським шляхом через Козелеччину, а заїхав іще раз до Переяслава, де 15 серпня, на першу Пречисту, був храм. Було на що й подивитися в цей день у Переяславі, коли тисячні юрби з сусідніх сіл у барвистому національному одягу наповнили це історичне місто, тепер глухе, занедбане й заболочене, із зруйнованим замчищем. Контраст між яскравою расовою українською юрбою й мізерним виглядом княжого міста, знеславленого умовою з Москвою 1654 року, ще раз пробудив у ньому тяжкі думки-рефлексії, які так недавно висловлював у Петербурзі, говорячи про московський "личак калюжний", що топче "славний люд козачий", і, як за часів молодости, ввесь гнів своєї душі вилив на голову гетьмана Богдана:
Якби то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув,
Та на замчище подививсь!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби ти на світ не родивсь,
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного… Амінь!
На цьому реаґуванні на тяжкі враження, що їх тут пережив, не мало заважили й недавні пересправи його з сучасними богданівцями – "няньками отечества чужого", – з Табачниковими та їхніми приставами й жандармами.
Пробувши кілька днів на Переяславщині, після 18 серпня поїхав на Пирятинщину й до Прилуки, а не простою дорогою через Остерщину, – мабуть іще когось хотів там одвідати і по дорозі ще раз побувати в зіпсованому московською реставрацією нашому "сен-клерському абатстві" – у Густині, де лежали тлінні останки Репніна й мазепинця полковника Горленка. Звідти вже проста дорога сама вела через Чернігівщину на Московщину – через маєтки Ґалаґанів. Шевченко ще раз побував у Сокиринцях, щоб, найнявши вбогу жидівську "балаґулу", виїхати звідти до Качанівки. Їздив усе по давніх шляхах – по місцях, з якими були зв’язані і світлі, і гіркі спомини молодости!
Ще з Прилуки 20 серпня написав листа Варфоломеєві. Обіцяв його влаштувати тут на Лівобережжі в маєтках свого знайомого Кочубея, та на Пирятинщині довідався, що там є новий управитель і, повідомляючи про це свояка, просив його зробити, що зможе, для набуття "отої благодаті над Дніпром" – ґрунту, що його міряння скінчилося новим вигнанням з України, а який, як писав Шевченко, "і вдень, і вночі" йому снився. Пишучи це, мабуть і в голову собі не клав, що одночасно з його виїздом із Києва ген.-губернатор Васильчиков, хоч і "ліберально" потрактувавши його "блюзнірства", все таки разом із повідомленням про цю подію вислав до Петербургу і свій внесок про те, що краще було б не дозволяти Шевченкові перебувати на Україні.
До качанівського палацу заїхав Шевченко не просто – головним в’їздом, а з заднього двору. Коли в подорожньому полотняному літньому плащі й солом’яному брилі входив по сходах, його, постарілого й сивоусого, пізнали проте старі слуги. Старих Тарновських не було в Качанівці. Сердечно зустрінутий і прийнятий молодим Василем Тарновським, пробув тут, одначе, недовго – спішився ще заїхати до хутора своїх друзів Лазаревських на Конотопщині. У молодого Тарновського позичив грошей, бо вже їх усі витратив, – перед виїздом із Києва дістав від когось із Петербургу якусь невеличку, як видно, суму. У качанівському альбомі записав два рядки із своєї давньої поезії:
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла…
Чиї це ніжки топтали ту стежечку качанівського парку, зарослу тепер терниною, за чиїми слідами стежив він іще молодим у його тінистих алеях, – це все навіки, мабуть, зостанеться таємницею.
21 серпня о 10 год. вечора був уже в Гирявці у "божественної старушки", безмежно доброї пані Афанасії Лазаревської, щасливої матері шістьох синів, що їх уже всіх знав, а два з них, Федір і Михайло, були йому ближчі, ніж рідні брати. Крім щирої гостини, зустріла його приємна несподіванка, – слідом за ним того самого дня прибув до Гирявки й Федір Лазаревський, від якого він зазнав так багато доброго на далекому засланні. У хутірському затишку милої серцю родини провів три дні (22-24.VIII) і, як символ своїх заспокійливих вражень, залишив господині, що її вже давно звав "своєю рідною, невиданою й щиро коханою матір’ю", свій улюблений "Весінній вечір", а також прегарний її портрет.
25 серпня вранці вкупі з Федором Лазаревським виїхав Шевченко з Гирявки. Ночували в Кролевці у сестри Федора – пані Глафіри Огієвської, 26 побували в її чоловіка в Глухові, а переночувавши під Севськом, 27 в Севському попрощалися. Вертався тепер Шевченко до Петербургу давньою знаною добре дорогою, вже описаною в повісті "Капітанша". Востаннє перед тим переїздив тут московсько-українську границю в супроводі поліційного офіцера Ґрішкова в 1847 році; якщо тепер їхав нею сам, а не в подібному товаристві, то це було великим щастям. Могло бути й інакше.
1859 – 1861 рр. Кінець життя
Видавничі та господарські клопоти
Зупинившись на 4-5 днів у Москві, 7 вересня Шевченко залізницею прибув до Петербурґу. По приїзді довідався, що Рада Академії за кілька днів перед тим признала йому звання академіка ґравюри і свою ухвалу передала на затвердження загальних зборів. Справу цю ще в квітні було передрішено, але безперечно Шевченкові приємно було, що його тяжка праця над опануванням техніки офорту й її мистецькі висліди принесли йому признання того, що поставив собі як ціль ще перед поворотом із заслання.
Три справи тепер займали його й поглинали всю його енергію: справа видання творів, придбання власної садиби над Дніпром та намір одружитися.
Коли приїхав, то довідався, що цензурування його творів у Цензурному Комітеті скінчилося, і внесок цензора Палаузова був прихильний, – він пропустив не тільки "Кобзаря", "Гайдамаків" і "Гамалію", але й інші твори ранніх літ – "Наймичку" та "Невольника". Утішений цим, 10.IX поет писав Варфоломеєві на Україну, що йому вже "розрішено друкувати". Тим часом Головне Управління цензури, куди переслав усе це петербурзький цензурний комітет, іще раз наново дало розглянути все "своєму" цензорові – Тройницькому. Справа ще могла тягтися Бог знає як довго. Треба було її пильнувати. Застереження шефа жандармів щодо суворої цензури над творами нашого поета лякало бюрократів, і вони хотіли мати всі гарантії, що їх потім не зустрінуть жодні неприємності. Хвилювало це все Шевченка й випроваджувало з рівноваги.