Весь день Карпо сидів на лаві,
По черзі на руках дітей тримав,
А старшим все розповідав,
Яка війна була,
Як ворог в них стріляв,
Як кров текла
Полями на фронтах,
Як у боях
Калічили людей.
Коли земля запахла вже весною,
Карпо заліз в роботу з головою,
Руками жадібно тягнувсь до плуга,
Які чотири роки зброю пронесли.
Але не встиг Карпо все поробити
— Його зумів нашвидку повалити
Страшний проклятий тиф.
Він марив дні і ночі,
Калина не закривши очі
Сиділа біля нього
І все робила лиш для того,
Щоб видужав Карпо й на ноги встав
І вдвох вони хворобу побороли.
Коли ж ходити він почав,
Тоді лиш тільки взнав,
Що в Києві при владі
Є вже Центральна Рада,
Що Україна військо своє має
І Леніну допомагає
Соціалізм у себе будувати.
І тут у пам'яті стають сповна
Відомі вже Карпові імена
Петлюри й Винниченка.
Коли ж закінчилась зима,
Пішли чутки, що сарана,
Яка цареві ще служила,
Полками на Москву пішла.
Та ці роздрібнені полки
Ніколи не могли
Найти державну ту опору,
Вони всі царськими були,
А цар не мав вже свого двору,
І втративши державну свою суть,
Його слова і дії вже нічого не несуть.
Тому всі набрані полки
Лиш покидьки були
Для тих державних справ.
А в той час Ленін вже зібрав
Мільйони війська свого
І не для того,
Щоб царські сили всі розбити,
А щоб надійно відновити
Імперії Російської кордони.
І як чума повзли ті ленінські загони,
Та головна мета була одна
— Забрати знову Україну,
Бо лиш вона
Прогодувати зможе цю нову країну,
Тому захоплення її — це головна мета!
І першим Харків впав,
Який вже Ленін називав
Столицею всієї України.
Маскуючи ідейно свої зміни
Імперія себе тим зберігала,
Під гаслом цим війною вже погнала
Усі українські полки,
Петлюрівцями — так їх називала,
Щоб для населення не українськими були
Й не мали нації в своєму змісті.
І розгромив не коронований той цар
Імперської Росії
Те українське військо й ті надії,
В яких жили й наївними були
По партії для Леніна брати:
Грушевський, Винниченко і Петлюра.
У Тарноруді, одної літньої неділі,
На тій поляні, в центрі у селі
Зібралися усі,
Діди, чоловіки і хлопці молоді,
Щоби послухати тих односельців,
Які були в Петлюрівських військах,
Тепер же розбрелися по домах.
Посеред кругу у військовому стояв
Сам Головко Тарас
І всім розповідав,
Як він у Києві стояв
В шеренгах нашого вже війська,
Що в сотні комендантській був,
Не те, що чув,
— Що дня поряд собою бачив
Усю Центральну Раду, наче,
Це друзі всі його були,
Які повірили і повели
Народ свій у ярмо тирана.
Фактично, це була забава
Наївності її керівників,
Де кожний з них хотів
Побути трохи у раю.
Дитячість ту просту
Було вже перетворено в мету:
Стару імперію морально оновити,
А на престолі посадити
Вже не царя,
Щоб назва лідера була новою,
Такою, що кличе за собою
Усі народи в рай.
І приховавши ту мораль
За золоті слова надії,
Хижак почав громити
Всі українські мрії
І Ленінська мета
У дії вже була,
Яка могла спасти життя
Російської імперії старої,
Лиш для якої
Ідею нову треба дати,
І всі повинні будувати
Щасливий рай,
А в назві зроблена заміна,
Де була "Малоросія",
Там пишуть вже "Радянська Україна".
Карпо прийшов до дому
І місця не находив,
Ніяк не міг повірити він тому,
Що діялось кругом.
Всю ніч не зміг заснути,
А думав все над тим,
Як таке може бути,
Що дика та Росія
Свій меч затуплений, старий,
Насильства і розбою
Зуміла замінити на новий.
Але страшнішим було те,
Ховаючи під маскою лице
Народи між собою
Посіяли велику смуту,
Й ростять ілюзію набуту
І душі черствіють в людей
— В свідомість влито їм отруту
Брудних, запутаних ідей!
І тут журба Карпа взяла,
Як складність та
Буде долатися його синами?
Яку позицію займуть
І як в життя підуть,
Хоч бруду у серцях їх не бувало.
Карпа найбільше турбувало,
Щоб залишилися вони людьми,
І вічно берегли
Велику шану до людей
І до високих тих ідей,
Що кликали у бій всіх здавна
І без вагань могли
Здолати хижого тирана.
Розумний і кмітливий Клим,
Душевний, обдарований Максим
Великі успіхи вже мають у навчанні,
У батька й матері в пошані
Ніколи їх не підведуть,
А за собою поведуть
Долати рабство і неволю,
І кривдити народну долю
Нікому більше не дадуть.
ЧАСТИНА ШОСТА
Червоне сонце впало за село,
Багряний обрій засвітило,
Карпо з Калиною у двох
Як голуб'ята, мило,
Вели розмову щиру
Під хатою на призбі.
Хрущі над вишнями гуділи
І зрідка зорі мерехтіли
На темній вже блакиті,
А місяць щедро розсипав проміння,
Немов би в золоті було усе подвір'я.
Ішов вже тридцять п'ятий рік.
І ще торік
Карпо з Калиною лишились без землі,
Їх поле у колгосп забрали,
Лиш біля хати вони мали
Город і невеличкий їх садок.
Хоч хата досить вже стара,
Та все-таки своя.
Ходили разом на роботу
І було мало в них турботи,
Не стало більше хвилювати,
Що треба в полі жито жати,
Чи там його возити,
Чи може молотити,
А так собі пішов на день,
Відбув той трудодень,
Зробив якусь роботу,
Яку дадуть,
За неї трудодень запишуть,
Аж коли рік мине,
Ті дні до купи всі складуть
І вже заплатять за усе
Зерном по пару жмень
За кожний трудодень.
Бувало так, десятків кілька кілограм
За всю роботу в рік платили.
З весни садили
Маленький свій город,
А восени збирали.
Всю зиму спочивали,
Лише у день
В колгосп ходили
За мізер той робили.