Життя та смерть

Резнік Анатолій

ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ
(поема)

ЧАСТИНА ПЕРША

Карпо Клименко йшов із поля,
Де цілий день косив він жито,
З дитячих літ його селянська доля
І потом вмита, мозолями вкрита,
А зараз його тато всю надію покладав
На те, що сина мав,
Який ніс вдачу милу,
Мав нездоланну чоловічу силу
І до роботи ставився з добром.
Бувало на весіллі, за столом,
Дівчата сядуть із Карпом
І пісню заведуть
Про те, як люди тут живуть,
Як жили в давнину,
Згадають днів ту сивину,
Коли Аскольд народ беріг,
І у могилу ліг,
Затоптану Олегом із Русі,
І засумують вмить усі,
В чоловіків їх брови похмурніють,
Старі діди тихенько пожаліють
Про те, чому в чужім ярмі
Ціле життя ходили,
Чому нічого не робили,
Щоб волю принести.
А пісня лине вже про Січ,
Про те, як в темну ніч
Козаки турків покарали
Коли перепливали
На своїх чайках Чорне море,
А потім пісня вже про горе,
Яке Марія не знесла,
Коли Мазепі принесла
Полтавcька битва рокову поразку,
Звеличивши російського царя,
Імперію його вкріпила,
А Україна ходить у ярмі як і ходила.

У радості за сина батько розцвітав,
Й таємно підбирав
Серед дівчат собі невістку.
За двадцять три Карпо вже роки мав,
Та батько ще не посилав
Своїх надійних старостів,
Бо ще не знав,
Кого Карпо хотів
Собі в дружини взяти.
Бували дні,
Коли ті радості усі
У гордості за сина
Гнітили почуття сумні
Майбутнього життя
Його Карпа.
Землі у них нема
У тій достатності, яка
Дозволить господарство їм повести
У вигідне русло.
Уже віками так було,
Що прості люди в злиднях вік сиділи,
Бо мали зовсім вже малесенькі наділи.
— Великі ж всі масиви,
Які хліби родили,
Їх захопили ляхи, згодом русаки,
— Усі, які несли
Землі українській неволю.

Весь божий день
Коса гойдалась за плечима,
З соломи капелюх над самими очима
Проміння сонця заступав,
Що падало уже за горб в жита.
— Його червоний промінь полоскав
Зелені гриви тих отав,
Що в далині по березі буяли.
Над ними ці горби лежали,
Й за обрієм зникали
Подільського їх краю,
Які завжди Карпа тут чарували.
Здавалось, що такого раю
Немає більше на Землі!
Потужні урожаї збіжжя
Бували тут такі,
Що дивувалися усі приїжджі,
Але маленькими були поля,
Які великі сім'ї годували,
Бо окупанти все забрали
І були вороги ті
І багаті й ситі.

Краєчок сонця утопивсь у житі
І небо раптом голубіше стало,
Колосся золотом переливало
І між собою зашептало
Йому у слід,
Прощаючись, зітхало,
А в ньому виглядали і ховалися
Волошки, що всміхалися блакитними очима,
Вони дівчатами сором'язливими здавалися,
Які купаючись, ховають свою вроду
В нагріту сонцем чисту воду
Могутньої спокійної ріки.
У небо жайворон злетів
І крильцями у небі мерехтів,
Неначе він хотів
Із променів небесної блакиті
Сплести вінок,
А потім залишити його в житі
Для рідної землі, а утомившись,
Раз-по-раз сідав він на рясну калину.

Карпо з горба спускався у долину,
Яка зеленою була. На ній росла
Усяка там болотяна трава,
Яка з весни до осені мінялася у квітах.
І вирувало розмаїттям тут життя
В великій кількості пташок.
Над головою гурт качок
Упав на плесо в очерет.
Пустивши голову вперед
Лелека ходить по болоті
Хапаючи собі поживу.
Два коні чухають зубами собі гриву,
Кулик над ними пролетів
І на болоті сів
Шукаючи своїх дітей.
На просторі долини-раю
Із краю і до краю,
Звиваючись по своїх берегах
У верболозах і садах,
По-під круті горби й долини,
Текла тут Тарнорудка мила
І так тягнулася до рідного Збруча.
Колись давно було село,
Тепер — містечко Тарноруда,
Родився де Карпо,
Що славний Збруч ділив
На дві не рівні половини,
Де дід і прадід жив,
І тато на рибалку тут його водив,
Коли ще був малим,
Де перші кроки він робив
Своїми босими ногами.

Карпо побачив як хрестами,
Над кучерявими садами,
Виблискує там в далині
Їх церква при горі.
В цей день була субота
І вся закінчена робота,
Серпневий вечір наступав
Тисяча дев'ятисотого важкого року.
І тут Карпо згадав,
Що завтра у неділю
До церкви всі підуть і понесуть
Спрацьовані свої в роботі руки,
Хреста на себе ними покладуть,
І дух в усіх прозріє,
І почуття ці щирі їх серця зігріє.
І він побачить знов її,
Калину свою милу,
— За неї ліг би у могилу...
Карпо відчув у грудях стук
Своїх сердешних мук.
І раптом тут природа вся
Заграла наче пісня,
І свист качиного крила
Над ним в ту мить пронісся.
Здалось Карпові що стріла
Ударила йому у самі почуття,
І загуділа як струна,
Що будить до життя
Усі природи звуки.
І він себе уже не відчував —
Частинкою природи став,
Як вкопаний ногами босими
Стояв на цій землі,
Де предки всі
Його тут виростали,
Де працею красу цю заквітчали,
Де і вмирали, і їх ховали
У землю рідну цю.

На другий день
Стояв Карпо серед людей
Святого храму
І від дверей
Доносилися відгуки людського гаму.
Його кремезна постать тіла
Поверх людського моря височіла,
А голови усіх людей
Йому сягали до грудей
І з висоти він бачив все,
Що діялось навкруг.
Гойдався переливом дуг
Його смуглявий чуб,
Козацькі густі вуса пружно
Весь час немов всміхалися комусь.
Великі карі очі
Світилися вогнем,
Що падав в душі ці дівочі
І грів розжареним свинцем
Кохання мрії серед ночі.
Здавалося, що в постаті такого юнака
І в милих рисах свіжого лиця
Природа повністю відбила
Всі риси козака
Багатої на вроду України.