Та гамір втих
І бас із уст святих
У Господа уже просив в молитві
"За здравіє" царя Росії,
Щоб імператорські його всі мрії
Господь почув,
Щоб не забув
З святих небес послати
Імперії Росії перемог,
Щоб ні один народ
З ярма її ніколи не виходив,
І мріяти не смів ніколи
Свій вільний мати шлях,
І що у злості захлинається ще лях,
Який весь час перечить,
Що ніби Польща не належить
Імперії Великої Росії,
А України всі надії
Росія принесе,
Тому її населення усе
Повинно Бога ще молити,
Що має щастя, щоб ходити
В великому імперському ярмі,
Бо українці ще самі
Не вміють кроку і ступити,
Не те, щоб самостійно жити,
Тому повинні Бога тут молити
"За здравіє царя".
І пєвчі дзвінко повторяли
Святі слова,
Вони душевно так співали,
Що ця мелодія сама,
Як пісня солов'я,
Природною була
І ніжно падала у душу.
Карпо поволі ще просунувся вперед,
У такт усім хреста на себе клав,
А сам очей він не спускав
З дівочої краси,
Яка стояла попереду,
Струнка і гарна з заду і спереду,
Втім храмі, як для нього — ангелом була,
А на спині звивалася коса,
Смуглява і густа,
І дівчина сама
Карпові була як свята.
Її присутність дух перехопила,
Вона до того була мила
І не могла вже стати
Для нього доля більш щаслива,
Коли він міг і бачити її і відчувати
У церкві, тут, серед людей.
Карпо з Калиною в дитинстві гралися разом,
Купались голими у річці за селом
І тим вже ніжним почуттям
Їх огорнуло те кохання,
Коли прозріла юність рання.
І їх батьки завжди дружили,
Малими на руках носили,
А більшими, у церкву що неділі їх вели
І часто у святкові дні
Збиралися у гості,
Або в роботі на полях
Одні одним допомагали,
Та діти вже по виростали,
Дівчатами і юнаками стали.
Вже батюшка закінчив проповідь велику,
Збирався до молитви перейти.
Карпо ж не відривав очей
Від милих тих косей.
Калина відчувала його погляд
Та раптом, в мить якусь
До нього озирнулась і забулась...
І очі в нього зайнялися і застигли,
По милому лиці пробігли.
Ці губи — пелюстки червоні,
Як у троянди квіти,
А брови чорні,
Що наче прагнули кудись злетіти
Разом із ним у помасі крила
Сміливого і гордого орла.
А очі її карі
Нічного неба зорями світили,
Карпові душу в мить пробили
Ці дві зіниці, як жарини
І він відчув, що у Калини
До нього теж є почуття.
Вона давно вже очі відвела,
Несучи руку від чола
Поклала кілька раз хреста
Собі на груди,
А він розгублений стояв
І сам не знав,
Що діється із ним.
В той час, дмухнувши дим
З великого кадила,
Молитву батюшка читав
І тут громада вся за ним
Святі слова ці повторяла.
Карпо схвильований лицем палав,
Не в такт хреста поклав
Собі на груди
І піп помітив це,
У паузі зціпивши зуби
Карпу очима погрозив
І той уже у такт за ним
Всі повторяв слова молитви.
То там, то тут юрбилися дівчата і жінки,
Вони усі одягнені були
В яскравому святковому вбранні.
Чоловіки також збивалися у гурт
І на леваді, біля церкви тут
Дзвеніли жарти, сміх,
А потім це втихало.
З під солом'яних стріх
Над цими барвами
Душевна пісня вже пливла
І ніжністю всім душу полонила.
Дівчата злилися юрбою,
Під величезною вербою,
Над чистою водою,
Про щось шепталась та юрба,
А то здригалася верба
Від сміху їх дзвінкого.
У дзеркалі-воді
Звабливі постаті стрункі
Здавалися до любощів охочі
І їхні очі,
Карі, сірі й голубі,
Були усі у золоті іскристім,
В дівочім серці чистім
Таїлася невинна доброта.
У кожної товста коса
Звивалася по спині,
А квіти у вінках
Червоні, жовті, сині
Життям горіли в них на головах
І стрічки вітер полоскав.
А недалеко гурт стояв
Великих дужих парубків,
Над ними височів
Кремезністю Карпо,
Який уважно хлопців слухав,
А сам піднісши до гори чоло,
Очиці запустив у гурт дівчат
І серед них шукав
Худеньку постать ніжної Калини.
Червоний промінь сонця вже згасав
І сутінки повзли в долини.
Гурти змішалися з гуртами,
Навкруг стояли вже рядами
Дівчата з хлопцями разом.
Всміхався місяць вже новим серпом,
Хоч зарево червоне ще не згасло.
Перед Карпом
Вилася стежка у траві
До озера вздовж Тарнорудки,
Якої береги усі
Над самою водою,
По всій долині шириною
Вербами густо заросли.
Як річка вільною ходою
У сутінках Калина йшла
Спустивши голову додолу,
Немов у серці сум несла.
В Карпа перехопило дух
Із серця виривався стук,
Здавалось, що вона почує.
Хода його вже в біг крокує,
Ще мить і він її догнав
І перед нею став.
Калина навіть не здригнулась,
А вся спокійною була,
Ледь усміхнулась,
Немов би то вона сама
Чекала його тут.
І серця сильний стук
Карпо не міг вже зупинити.
Ясніше місяць став світити
І виразно її він образ бачив,
Вона йому дивилася у вічі, наче
В душі її була захована журба
І покотилася сльоза
Упавши в свіжі роси,
З грудей звисали коси
Заквітчані в стрічках.
В її очах
Карпо побачив чисту глибину
Дівочого чекання
— Його гарячого кохання.
Він руку їй поклав на спину,
Легенько пригорнув до себе,
В хвилину цю щасливу
Вона до нього притулилась,
Голівка ніжно по хилилась.
З своїх грудей
Долонями підняв її обличчя,
Не відриваючи очей
Пізнав дівочого довір'я почуття,
Солодких губ п'янкого відчуття,
Що розквітали полум'ям червоним
І дихали вже подихом глибоким, повним,
Немов вона сама
Була трояндою життя,
І їх уста
Злились в одному поцілунку!