Наказано було три дні
Тих трупів не знімати,
Щоб міг цей жах усіх переконати,
Таку ось кару кожний буде мати,
Хто нехтує до вірності Росії.
Але не це тримало тут Калину
Всю ніч стояти на колінах
В смертельну ту годину,
Дивитися, як тут на стінах
Гойдаються підвішені тіла.
І материнський гнів
По світу розлетів
Вже проти нових тих катів,
Які забрали волю
І убивають всіх її синів,
За те, що прагнули для своїх матерів
Здобути ту щасливу долю!
Коли вже сонце встало
Й промінням сльози освітило,
Тоді Калини дочки підійшли,
Взяли під руки й повели
Безмовну матінку додому!
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
І знову дух імперії тут панував
На землях України,
Народ запряжений в новім ярмі стогнав,
Та ще й терпів ці війни і руїни.
У Тарноруді всі в колгосп ходили,
Не маючи для себе а ні дня,
А ні ночей,
Не закриваючи очей
В шлиї впрягалися самі,
Або корову по ріллі водили,
За ними босі діти їх ходили,
На рідній їх землі
У праці часто з голоду вмирали,
І пухли з голоду їх діточки малі,
В безсиллі засинали
Під житніми снопами,
Де бідні вдови жали,
Удосвіта в'язали,
Возили і носили
Важкі пшеничні ці снопи,
А по ночах їх молотили
І Бога все молили,
Щоб діти хоч жили,
Які завжди голодними були.
Також що-річно уряд заставляв
Ще й позику державі підписати.
— Не відробив, тоді належало до сплати
Усе майно,
Крім того, все воно
Було обкладене податком,
А хто садок свій посадив,
То вже за кожне дерево платив,
Тому сади рубали
— Платити сили вже не мали.
До того всього ще давали
На рік встановлений всім план:
Яєць державі здати, м'яса, молока.
Коли б хто лиш посмів це з'їсти сам,
То вже була б вся конфіскація майна,
Або тягнули до так званого їх суду,
Де на цю суму
"Злочинець" мусить відробити.
Як стало рук не вистачати,
Тоді почали вже хапати
По селах підлітків-дітей,
Яких голодна смерть минула,
Насильно забирали від сімей
І в різні кінці направляли,
І діти ці вже будували
Великої Росії мрії
— Індустрію на стільки піднести,
Щоб можна було згодом повести
Свої війська на інші вільні ще народи.
А тих, кого по віку не забрали з дому,
Хоч теж тут раю не було
— Якщо малий ще був, то пас корову свою,
А то снопи возив
Як в день, так в ніч.
А трохи старший — вже коней водив
У кінній ще косарці,
А хто стояв на молотарці
І подавав снопи,
Які він сам носив сюди.
Були й такі,
Що їздили із бочкою води,
Щоб вивезти її на поле людям,
Які в роботі були як воли
Не маючи коли
Напитися хоч раз на день
Холодної криничної води.
Сюди частенько приїжджав
З району перший секретар,
Який у владі жодного обмеження не мав.
— Коли б кого впіймав,
Що не працює хто,
Або для себе колоски збирав
Погублені в стерні,
Щоб діти з голоду не вмерли,
Тоді цей раб би рахував
Сумні для себе дні,
Бо у Сибір його б повезли.
Ось так в післявоєнні роки
Міцніла ця імперія Росії
І людство поки
Плекало свої мрії
Про мир на всій планеті
— Тут на крові й смерті
Новий кували меч
Російської безмежної сваволі,
Щоб ним рубати людські долі,
Захопленим народам не віддати волі
На цій святій землі!
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
Трава зелена потемніла,
Бо перші сутінки пливуть,
Хмарина в небі посивіла,
І води Тарнорудки вже несуть
Сумного місяця проміння.
Над срібною цією течією
В задумі верби ще не сплять,
Схиливши гілля у журбі стоять,
Щоб жодним порухом листка
Цю тишу не збудити
І у воді цій не втопити.
Стежина берегом повзла,
Не знаючи куди й до кого
Вона людей вела.
Калина нею йшла,
Торкаючись ногами об траву,
Яка приймала вже росу,
А промінь місяця розчісував косу,
Що прогиналася на її грудях.
Вона не оглядалася і йшла,
Всім своїм тілом відчувала,
Що з заді йшов Карпо,
Про це душа її шептала
І серце рвалось з хвилювання!
Вона сама сюди пішла,
Чекаючи на зустріч із Карпом,
— Кохання стало наче сном
І робить вже її рабою
Не володіючи собою!
Калина чує за спиною кроки,
Цей звук об землю наростав,
Хвилини ці здались як роки
І ось коханий перед нею став.
Калину ніжно він за руки взяв
І гаряче всю пригорнув до себе,
А потім п'янко так поцілував,
Немов би увібрав усю її у себе
І в жарі свого серця утопив.
Калина тілом стрепенулась
І всім єством відчула,
Що це була Карпова кров
І запах смерті, чад,
Вона сахнулася назад,
Побачила в Карпа розтяті груди
З яких вже серце випадало
— Стискаючи від мук цих зуби,
Долонями закрила йому груди
І в них почула серця стук.
Не відриваючи від рани своїх рук,
Вона на жах оцей дивилась,
Як через пальці кров струмилась.
Калина в муках цих здригнулась.
Прокинувшись розкрила очі,
Дивилася на стелю довго,
Відходячи від болю цього,
А потім підвелася,
Перехрестилась до святих,
Шукаючи спасіння в них.
Хитаючись, приникла до вікна
Зовсім старенької хатини
— Її вже покидали сили.
А за вікном
Вже літнє сонце встало,
Яке Калині нагадало,
Що це були зелені свята
В цей шістдесят і п'ятий рік
Устелена панами хата,
Обтиканий зеленим гіллям тік.
І тут вона
В думках звернулась до Карпа:
"Ти кличеш вже мене?
Подумав певно, що забула я тебе
І тут сама я забарилась?"
Калина скриню відчинила,
Собі намисто почепила,
Взяла одежу всю святкову,
І вишиванку ту шовкову
На себе вправно одягла,
Зірвала квіти у саду,
Городом стежкою пішла
На цвинтар до Карпа.
У цей святковий день
Усе навкруг було чудове,
Все дихало життям,
Здалося, на Землі ніяке горе
Не мало місця ані тут, ні там.
Котило сонце по блакиті,
Розсипавши своє проміння в житі,
Цвіркун його перебирав ногою
І ним сюрчав, немов струною.