Весна настала за вікном
Так несподівано, раптово,
Паркан обсаджений бузком
Незвично почорнів,
Зимою ж наче ватою накритий він білів.
З-під снігу вже земля видніла,
А по ровах лежали в товщі ще сніги,
Але й вони вже добре потемніли
Від воронячої ноги.
Повітря все просякнуте голубизною
Весняної пори
І до схочу земля напоєна водою.
В бузку кричали горобці
Зібравшися юрбою.
— Такою ось порою
Завжди любив з собою
Клим міркувати в самоті.
Але сьогодні
Були часи не ті.
Минав четвертий березневий день
Сорок четвертого вже року
І Клим дививсь на вулицю широку
Через вікно із свого кабінету,
Якою поспіхом тікали німці
Вже кілька днів,
Туди, в Тернопіль, що чекав боїв
І повної розрухи.
Клим знав,
Що завтра мав
Російський фронт прийти,
Але не по шляху зі сходу,
А по розливах броду
Із півночі прийдуть.
Стратегія так склалася війни,
Тому то німці так тікають,
А завтра ось сюди
Прийде на зміну інший окупант.
Лише зо заду зі стіни
В фашистському кашкеті кат
Манив ще помахом руки,
Щоб йти на штурм Москви
Німецький фюрер біснуватий.
Клим добре розумів загрозу страти
І що машини тої не здолати,
Нічим вже він не зможе помогти
У здійсненні мети
Для їх святої боротьби
У звільненні свого народу.
А за вікном все йшли та йшли
Густим дорогою походом
Німецькі ці війська
Знесилені війною,
Міняючи собою
Імперії вже інший лад.
І Клим не мав куди іти.
Пориви всі свої
Для здійснення мети
Її сини, як він,
Життя гасили в боротьбі
Багато вже віків.
І тут, на рідній цій землі дідів
Онуки і сини не мали місця!
На другий день із-за стола піднісся,
Продовжував біля вікна стояти Клим,
А по шляху вже перед ним
Ішли не німці при здоровім тілі,
А в бруді вже шинелі сірі;
Лунали не німецькі вже слова,
А чутно було вже російську мову
З лайкою брудною.
І різко за спиною
Хтось двері відчинив,
Дивився Клим перед собою
І погляд шлях манив.
Давно чекав він тих "гостей",
Ніким не прошених до себе,
Що сіяли мільйони тих смертей
І тим собі поживу здобували.
Із лайкою гидкою запитали:
"...Німецький староста це ти?!"
Клим же спокійно повернувся,
Помітно ледь у собі усміхнувся,
Він поглядом встиг пропекти
Спустошені, злобливі очі капітана
І вже розстрілював словами він тирана:
"Я Ради голова за незалежність України
— Ви ж ті, які принесли зміни,
Що би нове було ярмо
Солодшим від фашизму,
Але ж воно
Лише на колір інше!!!"
Старенька Карпусиха з вузликом в руках
Сутулячись від болю у душі,
По парканах,
Сльозами вкритий погляд все водила,
Де у будинку були ті,
Які забрали її сина.
Так кілька днів вона ходила
З тим вузликом в руці,
Військових всіх просила,
Щоб передали ці млинці
Для свого сина.
Але у відповідь на те
Її брутально обзивали
І сина називали
Посібником фашизму,
Який Росії зраду спричинив.
Але Калина добре знала
— Клим справедливо жив,
Його країна сином називала
І він її як син любив.
Таких Росія катувала,
Що холуйом її він не служив,
Що честь народу в ньому повставала.
Кайданами затисли Климу руки,
Та перетерпить він усі ці муки
За незалежність рідного народу,
Життя віддасть за перемогу,
Щоб ворог вже не міг ніколи
Неволити його народ.
Чому тоді йому ці гади
Клеймо чіпляють "зради"?
— Народу й Батьківщині вірно він служив,
Він ради цього і життя прожив,
Щоб окупант по наших землях не ходив!
Прийшовши з ранку знову під паркан,
Калина від людей почула,
Що кат червоний оприлюднив план,
Мета в якому була
Тих "зрадників" сьогодні покарати.
І ось вона стоїть вже на майдані
Серед не злічених людей,
Яких сюди пригнали,
Щоб бачили усі і знали,
Що кара кожного чекає,
Хто до Росії вірності немає.
Вже кулеметники навкруг стоять
І вітер мотузки гойдає
— Їх було п'ять,
Під ними кат чекає
Коли їх жертви привезуть.
Калина вже не бачила нікого
І гомону людей вона не чула
— Боліло серце і душило горло,
Усім єством вона під мотузками була!
Не відчуваючи нічого,
Не знала, скільки часу того перейшло,
Але побачила, коли з машини п'ятеро зійшло,
Що смерть прийняти мали.
Хоч сніг лежав і холодно було,
Вони в снігу стояли босими ногами,
І руки зв'язані, по всьому тілі рани,
Скривавлені, катовані усі вони були.
Калина тут впізнала свого сина
І вийшла трохи уперед,
Сиву голівку не схилила,
Голубкою робила лет
У височінь блакиті,
Щоб серцем материнським вкрити
І заступити смерть.
Серед усіх він упізнав її
І гордо глянувши по людях,
Він болі погасив свої
І в материнських грудях
Навіки залишив себе.
Під петлі лави кат поставив
І силою заставив
Тих смертників на них всіх стати,
Уміло петлі став їм затягати,
Лиш Клим всім тілом ката відштовхнув
І сам на лаву став.
Коли ж петлю йому той затягнув,
Тоді вже Клим гукнув:
"Мамо, бережіть себе!
Вони мене...!"
Та лаву кат під ним штовхнув
І тіло його все
Спочатку стрепенулося в петлі,
А потім звисло у смертельній вже покорі.
Калина на коліна впала,
Нічого вже не відчувала,
І тільки в Господа благала,
Щоб смерть послав її.
І зойк розбитої душі
Зібрав у собі болі всі
Тих материнських сліз,
Що передчасну смерть своїх синів омили
Й собою оповили
Усе її життя наскрізь.