І тут мене освітило. А що, коли зрізати троянду мені самому? Не скажу, що це дуже вже достойний учинок, але право написати другого листа здобуду. Все могло статися: того листа вона не одержала або ж його перехопила мати її. Або ж їй, як дівчині, не хотілося отак зразу піддаватися на зальоти якогось незнайомця: таких дівчат не завойовують з маху. Я трохи звеселів: це й справді був вихід. Отож увечері вийшов з дому, покинувши матір і вітчима за мирною балачкою (дивно, майже ніколи так мирно не балакала вона з моїм батьком), – говорили вони про той‑таки паркан. Було хмарно, сутінки швидко замішалися темрявою; я озирнувся на свій дім: горіло вікно, жовто й затишно, світліла латка зведеного наново паркану, пахло сосною. Я швидко пішов через міст, під ногами в мене порипували старі дошки. Машина з'їжджала з гори й освітила мене з ніг до голови, і я осліп на хвилину від того світла. Збіг з примостового насипу й подався вгору до Чортової кузні. Навшпинячки, так що й кроків моїх не було чутно, наблизився я до Юліаниного обійстя. Тут так само мирно світліли вікна, і я згадав, що забув узяти з собою ножиці. Подумав про пса, який має бути в цьому дворі, – такі люди, як Юліанин батько, без лютого пса не живуть. Відступати, однак, було пізно, і я, прислухавшись, якийсь час стояв сторожко напружений. Поки що собака не брехав, хоч я кілька разів пройшовся мимо їхнього паркану, майже торкаючись його. Онде й трояндовий кущ світліє квітами. Я почіпав руками дошки: чи не рипітимуть, коли перелазитиму? Ні, цей паркан був не такий, як у нас: міцний, новий, з грубого дерева. Я швидко й безшумно перемахнув через нього і стрибнув у грядки. Глухо загавкав із глибини обійстя пес – я стрілою метнувся до трояндового куща. Схопився голою рукою за стебло і відчув, як колючки боляче в'їлись у долоню. Рвонув квітку і метнувся назад до паркану – собака в дворі вже лементував. Я впав по той бік загорожі і кинувся до стежки, якою міг збігти в яр. Упав на землю біля тієї стежки, бо Юліанині двері зарипіли і в освітленому прочіллі постала барилькувата постать Юліаниного батька. Він удивлявся в морок, але мене помітити не міг. Боліла поколота рука, і я розтис пальці – долоня була аж чорна від крові. Спалахнула надвірна лампочка, в прочіллі виросла жіноча постать, вони заговорили, але собачий лемент покривав їхні голоси. Я лежав на землі й тремтів. Садовий розчинив хвіртку і визирнув на вулицю. Але вулиця була порожня. Я беззвучно розсміявся – хай там що, а другого листа Юліані я таки напишу!
Ішов додому й усміхався на повний рот. Троянду пожбурив у кущі кропиви, а тепер за тим пошкодував: чи не ліпше було принести квітку додому й поставити у своїй кімнаті: хай повільно губить на скатірку жовте пелюстя. Я вийняв носовичка й затис його в долоні, щоб погамувати кров. Шкіру поколювало, здається, я загнав кілька колючок. Але що ті колючки, коли вуста твої розповзаються від радісного усміху? Я ще за тебе повоюю, Юліано, подумалося мені, ще не пора в цій виставі спускати завісу. Але що воно – комедія чи драма?..
Наступного дня листа написати Юліані я не зміг і то з простої причини: мій вітчим стукав молотком, немилосердно вганяючи гвіздки в обаполи з раннього ранку до ночі. Я був роздратований тим до такої міри, що знову вийшов і запропонував йому свою допомогу – захотів за прикладом Владека Шарого меланхолією вбити меланхолію. Мій новий родич звівся з колін (у руці тримав молотка, а кишені були забиті цвяхами, аж вилазили з дірок) і прорік одну зі своїх велемудрих істин, в рації якій відмовити я не міг.
– Воно то двом, може, було б і сподобніше, але не знаю. Я вже коло цього діла цілий вік возяюся, то мені воно і в привичку. А тобі воно в привичку?
Зирнув на мене палкими антрацитними очима, в яких зламалася хитринка. Я подивився на свої цілком безмозольні руки й засміявся. Мій новий родич засміявся й собі.
– Воно, сказати, – мовив він, – не святі горшки ліплять, але коли отако поміркувать, то нащо тобі ті горшки? Чи в тебе, може, якогось свого діла нема?
– Діло в мене є, – протяг я, не міг же сказати, що при цьому стуканні книжки в руки не візьмеш, так само й перо, але незручно, що це тільки на вас падає…
Я був гречний, як господь бог. Навіть усміхався ледве не великосвітською усмішкою. Мій новий родич почухмарив потилицю, і його антрацитні очі блиснули вже натурально.
– А що мені сидіть і ворон щитать? Не, я люблю, щоб мені робота в руках була. І не обіжайся, коли правду кажу: люблю діло без помошників робить. Може, негаразд кажу, але така вже, сказати б, натура моя…
Ці переговори провести нам потрібно було: ними визначили ми кожен своє status quo. Правда, коли він зчинятиме стільки стуку–грюку щодня проздовж усього подальшого нашого співжиття, мені доведеться працювати тільки по читальнях. Добре, що зараз канікули, поки що й роботи в мене ніякої не було, а щоб почитати, я можу вибратися десь у траву по той бік річки. Мій вітчим мав рацію, відмовляючись од моєї помочі ще й тому, що робив будь–яке діло страшенно повільно, а це мене при моїй експансивній вдачі напевне дратувало б.
Отак ми розійшлися, вельми вдоволені один одним, і я знову почув однотонний стукіт молотка, який лупав мене вже по плечах. Я подумав: а що коли й на це наладнатися, пристосуватися, як до реву машин, що переїжджають міст, адже тут і там – звук постійний! Але коли знову сів до письмового столу, коли перо моє завмерло перед тим, як сотворити ще один епістолярний шедевр, я знову почув стукіт молотка, який почав дзьобати мене не по плечах, а по голові. Ні, в такій обстановці нічого натхненного й путнього не створиш. Я взяв ковдру й книжку і пішов на той бік у траву: добре було б того листа обміркувати. Але тут замість молотка бухав волейбольний м'яч, якого завзято тузяли бронзовотілі молодики й дівулі, і я зі своєю ковдрою та книгою побрався під гору в поле. Тут усе цвіло й пахло, вітер погойдував торочкасту траву і квіти, літали бджоли, метелики та джмелі – пили з квітів нектар. Дзвонив жайворон, і вітрець обвівав обличчя густим, настояним на сонці та квітах повітрям. Нервово шамотіло листя ліщини; я ліг горілиць і раптом побачив перед собою небо, високе, вицвіле – це з нього зливалися потоки соковитого сонячного проміння і дзвенячі потоки жайворонячих пісень. Я дививсь у те небо й думав: якими маленькими, якими дрібними пристрастями я живу. Думав, що, може, й справді в кожному році можна зібрати події для сякого–такого оповідання, але кого воно вразить і схвилює? Ні, Віталію Волошинський, твої пристрасті – це пристрасті мізеру, їм бракує розмаху і навіть глибини. Ніколи, Віталію Волошинський, не виростеш ти в героя, про якого мріють, засинаючи, дівчата: немає в тебе для того ані сили, ані можливості. Але ти. Віталію Волошинський, живеш, у тебе в грудях тріпоче гаряче серце, на плечах твоїх зовсім не дурна голова, але все це в хирлявій оболонці бридкого каченяти. Отож ти й вигадуєш собі пристрасті. Віталію Волошинський, бо й тобі хочеться бути під цим небом бджолою, яка п'є із квітів нектар життя. І ти вдаєш, що жадібно його смокчеш, але це тільки імітація, Віталію Волошинський, – насправді не ти п'єш життя, а воно випиває тебе. Воно й вип'є тебе, може, й невдовзі, як росянка комаху, і виплюне нікчемні твої останки. Тоді світ забуде про тебе, Віталію Волошинський, бо ти в цьому світі істота мала і значиш не більше від комахи. Навіть не залишиш по собі подоби своєї ще однієї кволої, слабкотілої почварки, яка пристрасно й жадібно бажатиме в цьому світі існувати і випивати із квітів нектар.