– Вітя в нас теперечки має дівчину і хати не тримається, – сповістила ця жінка із незбагненною гордістю, і я поспішив звідсіля піти: Віктору й справді тепер не до мене.
Йшов Долиною Джерел, і мене колисав смуток. Несвідомо звернув до саджалки, цього разу Юліанин батько рибу тут ловив. Був у довжелезних чорних трусах, а на голові красувалася зав'язана на чотири вузлики носова хустина. Я сів на камінь й смутно дивився на цю куди більшу почвару, ніж я: як міг він народити таке диво краси, як Юліана. Так, Юліана – то була моя мрія. Смутна мрія, бо в своїх зальотах ніякої надії я не мав. Її батько закидав вудочку, в роті в нього мирно цвіла цигарка, обличчя було кругле, з подвійним підборіддям і цвіло таким благодушним спокоєм, і коли б я не знав, що цей чоловік здатний на мерзенні вчинки, повірив би, що це найдобріша людина у світі. Між купальників Юліани не було, і я пішов до її дому. Троянда цвіла, але кілька долішніх пелюсток у неї таки зів’яли. Від того стало мені ще смутніше, і я завернув додому – за цей час Юліана мого листа мала конче одержати. Додому мені не хотілося, бо там стукав і грюкав молоток, і я подався до Владека Шарого. Цей був удома і грав. Грав сьогодні тільки мінорні речі, і я був удячний Владекові – це було в унісон до моїх відчувань. Але в кімнаті стояла задуха, я сидів, весь час утираючи піт.
– Нічого, що таке граю? – спитав Владек. – Знаєш, що це таке?
– А що, в тебе помер хтось із родичів?
– Ме–лан–хо–лія! – проказав Владек. – Знаєш, що це таке?
– Теоретично, – відповів я. – Загалом я переконаний оптиміст.
– Щось не видно по твоїй фізіономії, – буркнув Владек і знову заграв мінорне.
– Яка це в мене фізіономія? – скипів я.
– Не знаю, відповів Владек, легко награючи. По–моєму, як у людини, в якої помер хтось із родичів.
– Це тому, що в тебе нічим дихати, – сказав я. – Чому ти ніколи не розчиняєш вікон?
– А тому, сер, – сказав Владек, усе ще сумно награючи, – що в мене меланхолія. А коли до мене в гості приходить ця пані, я, шановний, вікон не розчиняю. Тобто не має в мене на те силоньки…
Я встав і порозчиняв вікна. Дихати стало й справді легше. На Владековому обличчі, однак, не ворухнувся жоден м'яз. Може, він готувався розповісти мені про свої любовні невдачі – було б то незле. Добре, коли любовні невдачі терпить такий гарний, такий бездоганний хлопець.
– Мати все ще гризе мене за Мирославу, – сказав Владек. криво всміхаючись. Не може вибачити, що я в неї не закохався і що не захотів її відвойовувати.
– Це справа програна, – сказав я, відчуваючи недобру втіху, – хіба вона цього не розуміє?
– У жінок незбагненна логіка. – Владек заграв ще повільніше, тобто смутніше, їхні логічні важелі це мова чуття, а не розуму, їхнє розуміння глузду – це нерозуміння глузду.
Браво! – сказав я. – Але, по–моєму, це думки не твої, а мої!
– Тим мені і смутно, – відказав Владек. – Бо я вважав оті твої думки позою одного з дванадцяти розгніваних мужчин…
– Чому одного з дванадцяти? – спитав я.
– Це кіно таке є: "Дванадцять розгніваних мужчин". Отож я так вважав…
– А тепер?
А тепер я твої сумнівні афоризми повторюю, бо зрозумів ще одну істину. Поза одного з дванадцяти розгніваних мужчин це і є меланхолія. Не набрид я ще тобі?
– Ні, – сказав я, трохи й розчулюючись. – Це сьогодні, напевне, особливий атмосферний тиск. Річ у тім, що в мене меланхолія.
– А в тебе чого? – повернувся на дзиглику Владек.
Але я не був аж настільки розчулений, щоб звірятися перед приятелем у своїх почуттях до Юліани – не завжди й блазневі приємно вдавати із себе дурня. Я розповів про вітчима і про те, як він, здається, так казав товариш Грабовський, стукає молотком, і від того стукоту я почав сумніватися, що й справді с переконаним оптимістом.
Владек реготав. Йому ця історія незвідь–чому сподобалася.
– Потішив мене, – сказав він. – А я думав, що ти в когось закохався.
Це була насмішка, власне, ота зверхня поза, в яку Владек дозволяв собі часом стати.
– А чому б я не міг у когось закохатися? – спитав я не вельми догідним голосом.
– Тому, незворушно відповів Владек, – що ти цілий вік настирливо торочиш про своє женоненависництво. От я й повірив, що це справді так. І не тільки повірив, а потрохи починаю й сам тим перейматися…
Ну що ж, Владек сьогодні був на висоті: розумом принаймні він мене сьогодні увіч перевищував. Узяв отак на гачок із тим закоханням, а коли я клюнув, вправно побив мене моєю ж таки зброєю, яку я, відає бог, використовую тільки для самооборони.
– Маєш рацію, – сказав я, широко всміхаючись, хоч у мене на серці кішки шкребли. Але я не ховаю й іншого: моє жононенависництво – засторога перед тим, щоб не найшла коса на камінь.
– А що, вже найшла? – звів тонкі брови Владек.
– Ні, чорт забирай, – з люттю проказав я. – Але коли бути чесним: зарікатися б я не зважився…
Це правда, згодився Владек і знову крутнувся на дзиглику, а його пальці тужливо заграли. Але знаєш, що цікаво. Після того, що сталося в мене з Мирославою… Ні, не так, він заграв іншу мелодію. – Є у світі дивні парадокси… Ні, знову не так… – він удруге змінив мелодію. Признаюся лише тобі, Віталику, – його пальці ніби витягували з інструменту сумну й протяглу пісню, що парадокс мій у тому… Коли б не моя мати… Коли б не ота її настирливість…
– Не тягни, – сказав я, бо мені вже й зуби заламало від його гри.
– Ні, це даремно говорити. – знову повернувся до мене Владек. Але я скажу. Оце раптом відкрив у собі одну таємницю: коли б не моя мати з її розрахунками й настирливістю, я, їй–богу, закохався б у Мирославу…
Я вийшов від Владека ще пригніченіший, ніж до нього прийшов. Бо хоч він і лікував меланхолію смутною музикою, я свого смутку його меланхолією не полікував. Не відчув навіть злорадності чи співчуття до нього через те, що він таки вдавав, ніби байдужий до Мирослави, у чому я й раніше був трохи переконався, а тільки зараз йому по–справжньому припекло. Ну що ж, страждай, Владеку, поки що допомогти тобі не можу, я сам повний невимовного страждання. Адже вигадавши оту дурну, хай і романтичну історію і трояндою, я забрав у себе право послати Юліані другого листа.