При таких думках ніяка книжка не читалася; зрештою, вже й день кінчався. Вже, певне, повернулася з роботи мати; вони з вітчимом обійшли зроблений шматок паркану і дружно обговорили проблему цвяхів та дощок. Потім мати варитиме картоплю, а її новий чоловік умиється, оголившись до пояса. По тому сяде біля неї на кухні, і вони вестимуть мирну балачку. Бачучи таку напрочуд умиротворену матір біля цього недавно зовсім нам чужого чоловіка, я думав про батька й жалів його, адже саме такої умиротвореності він шукав, але ніколи її вдома не знаходив, і це при тому, що він був у мільйон разів культурніший, інтелігентніший, тонший у почуттях і глибший у думках від старого Ювпака.
Я спустився із Псищанської гори і думав над цим феноменом. І мені здалося, що починаю щось невиразно розуміти: гармонія в світі не залежить од нашого розуму і тонкощів наших почуттів, вона залежить від нашої взаємовідповідності один до одного. Розумний з дурним можуть ужитися, а розумний з розумним – ні. І все залежить, думав я, не від нашої вивищеності в розумі чи почуттях, а від того, чи гармонізуємо ми один одного, чи ж бо дисгармонізуємо. Тільки про одне це треба дбати, все інше прикладеться. Бо коли жінка, яка чудово гармонізувала свого чоловіка, перестане це чинити, зв'язок між ними порушиться й навпаки. Людина наладновується на ближнього, подумав я, всіма фібрами душі: духом, розумом, системою відчувань, системою своїх нервів, тут усе має значення; голосно чи тихо говориш, як пахнеш, який вираз обличчя маєш, чи не пересолоджуєш і чи не пересолюєш духовних та матеріальних страв – тисячі й тисячі дрібниць, з яких складається наше буття, має з'єднуватися в погідній спілці – ось що таке гармонізація! Ось той ідеал, до якого маємо прагнути, але чи посилимо ми стати його носіями? Біда в тому, що, замість гармонізувати одне одного, починаємо одне з одним війну, аж доки вона нас не зруйнує, адже й завойовника й переможця війна руйнує не менше, а може, й більше, ніж подоланого й потоптаного; горе подоланим, але горе й переможцям!..
Я прийшов додому на вечерю, мене чекали. Потім ми сиділи за садовим столиком і неспішливо вечеряли, мирно перемовляючись; сонце падало навкоси у наш двір, освітлювало посуд, страви, наші руки; червоне ставало ще червонішим, а біле білішим. У склянках з чаєм плавало по згустку світла, яке мерехтіло. Мій погляд часом падав на материні руки, які намащували на білу скибку лискучим ножем лискуче масло. Це були немолоді, жилаві жіночі руки, але робили вони свою роботу напрочуд злагоджено. Бачив, як тримає склянку зі згустком світла в середині темна, спрацьована рука вітчима, перекидав погляд на його вмиротворене обличчя й думав, що цей чоловік відчуває: сидить він за столом і їсть хліб, заробивши на те право. Я думав, що між них тільки я істота здисгармонізована, отож чинив так, як міг: хай вони того не помічають. І вони того не помічали – я був з ними і цього досить ставало матері, я був складником родини, в яку ввійшов цей чоловік, бічним дзеркалом трильяжа, і цього досить було для нього.
Молодь ішла повз наш двір у парк. Я кидав поглядом у той бік, коли повз нашу хвіртку проходила реготлива компанія, і думав: ніколи не піду на танці в отакій компанії, адже я не для компаній.
У цей час я й побачив Юліану. Йшла з кількома подружками в тому ж таки платті дзвоном, а коли повернула в мій бік обличчя, я відчув, що став за столом невидимий: дивовижне то було обличчя. Дивовижна була ота жовта постать, облита не тільки жовтим вечірнім сонцем; господи, подумав я, на що я замахнувся! Який дивний безум мною керує, який страшний безум! Навіщо турбую це ясне створіння, адже не для мене воно! Я чув, як у моєму невидимому тілі (адже не зупинила на мені погляду, хоч дивився на неї так. ніби з себе вилазив) голосно стукоче серце, як воно аж боліти починає, гак метиляється й обтовкується в грудній клітці – очі мої покривав жовтий туман.
Видіння зникло, а я вийшов з‑за столу і підійшов до хвіртки. Погляд мій печально лився услід за тією, яку вела за собою довга, відкинута на дорогу тінь. Я забув про матір і вітчима за столом, вони про щось захоплено балакали, моя власна довга тінь потягла мене по дорозі вслід за тим жовтим метеликом, квіткою кульбаби, яка перетворилася раптом у живу дівчину. Не міг нічого з собою вдіяти, бо таки й справді не належав собі. Таки справді керував мною безум, якесь дивне й дике запаморочення. Хтось ніби прив'язав мене до тієї жовтої квітки, до того метелика, який летів переді мною і тріпав привабно крильцями, я йшов ніби в тумані. Рука полапала кишеню: чи є в ній гаманець, адже на танцмайданчик без квитка не пройдеш. Гаманець є, і я полегшено зітхнув. Що буде, гарячково міркував я, коли підійти до неї й запросити до танцю: відмовить чи ні? Танцювати мене навчив Владек Шарий, але школи того вміння я не випробував з дівчиною, бо не ходив ані в парк, ані на студентські вечори. Зараз я дякував долі за те, що Владеку Шарому захотілося стати моїм учителем танців.
Ішов від дівчат на належній відстані, але не гублячи їх з визору. Вони сміялися й жартували, але не озирнулися ні разу. Зрештою, коли б і озирнулися, то що їм до того, що десь по вулиці плететься якась мала і нікому не потрібна почварка?
На танцмайданчику вже грав оркестр, а всю круглу площину заповнював барвистий, гудливнй і вируючий тлум. Я вибрав собі куток, звідки зручно було стежити за Юліаною; волею випадку це було те саме місце, на якому я самотньо сидів минулого року. Юліану відразу запросив до танцю високий і гарний хлопець, і вони потонули у верткому хаосі, мені залишалося тільки вихоплювати з того виру жовту пляму її плаття. Юліана танцювала легко й невимушено, а на її обличчі застигла усмішка. Жовте плаття виринало й пропадало з моїх очей, і я захоплено за ним стежив. Кінчався танець, починався новий, і до Юліани підскакував новий залицяльник; здавалося, вони ніби й чекали, поки вона звільниться, – дівчина ж не відмовляла нікому. Але найчастіше танцювала з тим, першим, хоч і той, перший, не дармував: коли Юліана бувала зайнята, він також не сидів на лавочці і не зітхав.