– Ти сказав, хлопче, неправду, що твоя мати бачити мене не хоче, – сказав він. зупиняючись біля мене. – Нічого я твоїй матері лихого не вчинив, щоб вона бачити мене не хотіла…
Сказавши це, двигнув до хвіртки, і я знову побачив засмаглу шию, розкладену зморшками на рівні квадратики.
Мати вийшла до мене невдовзі, вигляд мала трохи винуватий і роблено байдужий.
– Що він хотів? – спитав я.
Мати сіла біля мене на другому ослінчику, який винесла з собою, але дивилася не на мене, а на той‑таки шматок синього плеса.
– Нічого не хотів, – сказала вона, – зайшов погомоніти. Про своє життя розказував.
І вона спокійно переказала те, що я почув. Про те, що живе він не в хаті, а в сараї, про зятя й дочку, яким повіддавав усе, навіть хату переписав. Бачив її обличчя тільки в профіль – трохи дивне воно. Якась на ньому нез'яснима м'якість, чи може, таке сьогодні освітлення? Ранок стояв сутінний і задушний, а зараз небо роз'ясніло, і не хмари його покривали, а тонка юга. Крізь ту югу ледве прокреслювалося сонячне коло, через що світло лилося на землю матове, розсіяне.
– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.
– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?
– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.
– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.
– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.
Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре також, як і волосся. Дивно, подумав, чому це її раптом вразило? Адже недавно ввечері, коли ми сиділи разом, сама розповіла мені про Зальотника і сама сміялася з нього і з його дивакуватої пристрасті відвідувати вдовичок за певною системою: від початку вулиці до її кінця. Мені раптом здалося, що та жінка, котра сміялася в той вечір із цього старого дивака, і ця, яка сидить обіч мене, – зовсім різні істоти, бо відчувають і розуміють світ не однаково.
– Що тобі сказала мадам Пелехацька ще? – сухо спитав її голос, десь таким голосом вона зверталася до батька, коли сердилася на нього.
– Сказала, що ти – остання його надія знайти собі на нашій вулиці жінку…
Говорив цю фразу іронічно, вуста мої розтягувались у посмішці, але мій гумор до неї не дійшов.
– А чого ти вступав з нею в балачки на такі теми? – різко спитала вона.
– А тому, мамо, відповів я м'яко, що я теж живу в цьому домі. І мені аж ніяк не байдуже, хто і з якою метою переступає наші пороги.
– Перестань, – нервово сказала маги. – Ніякої мети в нього нема. Просто живе на світі старий, самотній чоловік. Просто, йому хочеться перекинутися з кимось словом. Заходив він не в один дім, і скрізь із нього насмішкн чинили. А я не можу чинити насмішки з людини, в якої щось болить. Мені жалко його…
Звела гордо підборіддя й дивилася на клаптик синього плеса, а я раптом відчув, що й справді смішного в цій історії ані на мак. Саме це найбільше мене стурбувало, бо коли так, то, чого доброго, цей Зальотник таки переселиться до нас.
– Не будь наївна, мамо, – мовив я жорстко. – Цей самотній чоловік недаремно заходив тільки в ті доми, де живуть удови. Спитував їх, чи вони достойні його всемилостивої уваги.
– Це тобі теж мадам Пелехацька сказала? – сухо прозвучав материн голос.
– Це саме казала мені й ти, – відповів я. – Зрештою, підтвердила й мадам Пелехацька – людина, котра володіє інформацією, вивіреною на численних вуличних вічах кумась.
– Ти дурне взяв собі до голови! – внбухла мати і встала. І поменше слухай отієї пащекухи. Дивно мені, що почав вступати в балачки з бабами!
– Мені самому дивно, – сказав я тоном удаваного девота, – але не я, а зі мною вступили в ту балачку.
– Дурна це розмова, – сказала мати, і на її обличчі зацвіли землисті рум'янці. – Ходи поснідаєш…
Моя мати з батьком, як уже з'ясувалося, духовної спільності мала небагато. Але мимоволі підтягалася до його рівня, читала книжки і навіть її мова стала правильна, майже літературна, з чого позавіч підсміювалися її родичі, які говорили десь таким суржиком, яким балакав і старий Ювпак. Отже, як мені здавалося, навіть вища інтелігентність матері мала б заперечити цей зв'язок, але тут відбувалося щось алогічне: мати поки що Зальотника не проганяла. Зрештою, зустрічалися вони тільки двічі, і я мав час подбати, щоб цей недоладний роман не розпустивсь, як осіння квітка; зрештою, хтозна, чому так різко супроти нього поставився. А Ювпак почав ходити до нас щодня з несхитною настирливістю і механічною пунктуальністю. Для цього вибирав час, коли мати приходила з роботи, попорала найнагальнішу роботу й мала змогу трохи спочити, тобто його висока худа постать у новому костюмі, капелюсі й наваксованих черевиках з'являлася на вулиці саме тоді, коли сонце спускалося до овиду, починало простеляти по дорозі довгі тіні, відтак і від Зальотника відкидалася довга, я б сказав, карикатурна тінь. Ішов залитий світлом, з борлаком над охайно вив'язаною краваткою, з міцно стиснутими вустами, а з кожного обійстя на нього дивилися цікаві тріпотливі очі. Квітли до нього злорадно й задоволено, бо це була розвага для всіх. Він же на те анітрохи не зважав, а йшов строгий, зосереджений й урочистий. Тим‑то мадам Пелехацька не стрималася, щоб не зупинити мене вдруге, освітивши мою персону чемною і підступною посмішкою.
– То що, Віталію, твоя мати заміж збирається?
– Не знаю! – спалахнув я і пішов геть, покинувши її масно примружені очиці, її чорний солом'яний капелюшок і малу гадючку на вустах.
Звісно, дещо я знав. Але відчувався розгублено: з одного боку, мені здавалося, що маю у певний спосіб протиставитися оцьому, фанатично–настирливому старому і відвадити його від нашого дому – до цього, зрештою, зобов’язувала мене пам'ять про батька, якого завжди любив; окрім того, мене жах брав, що в наш дім і справді увійде хтось чужий і почне ламати наше життя з тією ж настирливою войовничістю й вольовитістю, з якою він залицявся до моєї матері. Відчував роздразнення, невдоволення і часто, коли з'являлася на вулиці ота покрита капелюхом каланча, тікав з двору, блукаючи до темряви з другого боку, я думав: чи маю право в такі справи втручатися, бо коли б почав перешкоджати зближенню цієї пари, то чи не повторилася б ота історія, яку болісно пережив, коли взявся роз'єднати Мирославу з Віктором Яремчуком? До речі, з Віктором я після того шахового змагання стосунків не переривав; принаймні мав у ньому цікавого співбесідника і навіть познайомив його з Андрієм Андрійовичем, де його прийняли щиро й гостинно, як приймали й мене, – сприяло тому й те, що Андрій Андрійович свого часу товаришував з Мирославиним батьком. Завдяки цьому я ближче познайомився і з Мирославою, вона виявилася простою, милою дівчиною. Вже не дивився на неї, як на богиню, був приятелем її хлопця, а вона дівчиною мого приятеля – стосунки цілком нейтральні. Помирилися ми і з Владеком Шарим; Владек таки зв'язався з тією фандолеткою, котра мене колись роздратувала на пляжі; ця персона миттю скористалася слабкостями характеру мого приятеля, тобто крутила ним так, як тоді на пляжі покручувала своїми фандолями. Отже, я мав де подітися, мав друзів, ми разом ходили в парк на концерти до Зеленого театру; мене приймали за свого в Андрія Андрійовича – за останній рік той підупав, як уже казалося, на силі, але гумору не втрачав. Живучи отак, я ніби й не помічав, що поруч зі мною існує ще хтось, з ким стосунки в мене майже формальні: вона про мене піклується, варить, пере, прибирає, в часи моїх хвороб бігає в лікарню або просиджує біля мого ліжка вдома, носить мені книги з бібліотеки, але ми з нею живемо без духовного зв'язку, бо я ніколи не задумувався, що твориться в її душі; відтак і вона не відала, що твориться в душі моїй. Тобто ми існували цілком паралельно, і зв'язок наш визначався насущними потребами; мені здавалося, що їй досить світу, який ми собі створили, і я з юначою безпардонністю не помічав, що і в ній сховано якийсь невідомий вогонь. І ось з’явився цей Зальотник, спокійний, владний, упертий, настирливий, і рушив на неї, й хвилі не вагаючись, як нестримний таран на фортецю, що її вподобав, і перше, на що вдарив, на її жалісливість, тобто викликав до себе її співчуття. Мати чудово знала, що її Зальотник – предмет глуздів цілої вулиці, що його відвідини відбуваються в усіх на очах, що вона тим самим потрапляє на язики кумась, що її кісточки перемиваються з піском, що, зрештою, поведінка самого Зальотника не менше смішна, що в тому є для неї щось образливе, адже, виявилася останньою в низці вдів, котрих він обійшов із невідхильною настирливістю. Одною цього було досить, щоб показати Зальотнику на двері, і я міг би не сушити собі цим голови, але тут я зіштовхувався з чимось таким, чого не розумів ще до кінця: моя мати, виявляється, не була сірою тінню батька, а після його смерті моєю: вона, виявляється, теж була гаряча душа. І ще одну річ відкрив я для себе: моя мати приваблювала не пересічних чоловіків, а таких, з дивачинкою, котрі від сірого загалу чимось різнилися. Саме такі чоловіки її в безмежному житейському тлумі і знаходили. Тобто погляд її очей спинявся на тих, хто був у цьому світі невпевнений і до кого могла відчувати співчуття, ось на чому грунтувалася її любов до батька і до мене, і ось чому не проганяла вона від себе й Зальотника, а щовечора досить лагідно його приймала, і вони вели довгі неспішливі бесіди. Я вже тих бесід не підслуховував, часом вони велися й при мені, часом у них брав участь і я; зрештою, мене в цій ситуації задовольняло поки що те, що далі таких бесід Ювпак і справді не йшов. Коли ми сиділи в хаті, він скидав капелюха, але продовжував триматися випростано і насторожено, ніби закутий у риштунки, говорив повільно, дивлячись при цьому на співбесідника гарячим антрацитом трохи моторошних очей, мова його була кострубата й неправильна, але думки часом висловлював глибокі. Виявляється, цей чоловік думав про небо, зорі й безмежність, про те, що самотня людина в світі не повинна відчаюватися, а шукати споріднених душ (цю тезу він, приміром, висловлював так: "Знаєте, я оце так міркую: з одними людьми можна жить, а з другими ніззя. Да! Знаєте, на одного глянеш – з душі, сказати, верне, а на другого не, цей настоящий! А той, од кого з душі верне, має, сказати, другого настоящого розшукать, да!"). Коли проголошував подібні сентенції, очі його спалахували чорним вогнем.