– Не знаю, чи те, що ти сказав, правда, а по–моєму, що й ні, – спокійно озвався Ювпак. – Бо я прийшов по–сусідському…
– Дядьку, – сказав я, – як вас по батькові?
– Никифорович, відповів Ювпак.
– Дядьку Никифоровичу, – сказав я. – Мені здається, ви не туди забрели… Тут, дядьку Никифоровичу, ніхто заміж іти не збирається.
Але Ювпак уже на мене не зважав. Увійшов у двір і пройшов повз мене, ніби я й не існував. Постукав у двері; я ж розвернувся й дивився на нього: це що, знову у мене починається якийсь спектакль?
Це й справді був спектакль. Гротескний, дурний, але спектакль. Три дійові особи: один стоїть до глядачів спиною і стукає у двері; у нього рівна, ба навіть струнка постать, а засмагла шия під крисою капелюха розкладена на рівні квадратики. Друга дійова особа – я, іронічний і сумний інтерпретатор химерної любовної історії, – хтозна, як вона закінчиться! Третя особа зараз з'явиться.
Ну от, розчиняються двері, і в них з'являється третій персонаж, мати моя по–справжньому вражена. Я сиджу на стільці й на всі очі дивлюся. І раптом помічаю, що в матері моєї на щоках з'являються рум'янці.
– Вибачте, – каже той, повернутий до мене спиною, шия якого розкладена на чіткі квадратики. – Я до вас по–сусідському на дві слові…
Мати стріляє в мій бік поглядом. Я сиджу на стільці, повернувшись у її бік обличчям, на якому стримлять чорні окулярики; по–моєму, обличчя в мене усміхнене, і цю усмішку на моєму обличчі навряд чи назвеш шляхетною чи доброзичливою?
– Щось хотіли? – питає мати.
– По–сусідському, – каже повернутий до мене спиною. – На дві слові…
– Заходьте, каже мати, – і знову стріляє в мій бік поглядом. Я вже відверто сміюся. Вона відповідає на той сміх тонкою, зніяковілою усмішкою; але ні. мені не вдалося досягти того, чого хотів, ми, здасться, поміж себе не порозумілися.
Мати ховається у дверях, а за нею впевнено всовується той, що протягом усієї цієї сцени стояв повернутий до мене спиною. Його лискучі туфлі переступають нашого порога, а важка, брунатна, набрякла рука зачиняє за собою двері – мене залишено на кону самого. Тоді й починаю відчувати себе ще печальніше й самотніше, ніж перед приходом цього чоловіка, і усміх на моєму лиці в'яне, як скошена трава, і я знову дивлюся туди, де має блищати принадний клаптик плеса, але не бачу ні дерев, ні кущів, ані плеса. А що, думаю я, коли б ту розмову підслухати? Але знаю, що двері в нас дико рипливі, вже не раз я знамірювався їх змастити, але не змастив, отож єдине, що міг, податися покрадьки під вікно все‑таки збіса цікаво, у який спосіб залицяльник Ювпак, отой Зальотник, охмурює вдів і чому жодна з них так і не клюнула на його приманки.
Я опинився під вікном, створки якого широко розчинено, вікно заслонене тюлевою гардиною, отже, побачити щось годі, хіба запримітять мене самого; отож скрадаюся так, щоб мене не побачили, тобто перебігаю клаптик зарослого споришем дворика ледве не на чотирьох і притискаюся спиною до стіни, щоб голова моя не витиналася над підвіконням. Голос у Ювпака спокійний, розважливий, вимовляє слова він напрочуд чітко; зрештою, початок розмови я пропустив.
– Я, Раїсо Олексіївно, вас всігда уважав, бо ви з сусідок найправильніша женщина. В мене, так на так, немає до вас якогось такого діла, гм, гм, я по–сусідському. В мене, можна сказати, є своя жура, тож мене й тягне до людей, то їсть я так розсуждаю; чому б мені й не погомоніть? Коли вам моя беседа неприятна, то ви прямо скажіть, я не навдокучатиму, а діла в мене і цього разу таки нема…
Мати мовчала, я навіть не міг уявити її обличчя.
– Я чоловік спокійний, сказав Ювпак, але після того, як жура на мене впала, на місці не всиджу. Колись, може, знаєте, корівку я мав – була в мене розривна. А тепер корови в мене нема. Нічого нема, хіба трильяж…
– Як це нічого? – обізвалася мати. – У вас є дім, діти, все біля дому.
– Ні, – категорично мовив Ювпак. – Діти в мене дорослі, а дому того дві кімнати. Зять розійшовся з дочкою, привів жінку, вони – в одній кімнаті, а дочка готується привести собі чоловіка – будуть вони в другій. Я, правда, сарайчика собі приладнав, там у мене ліжко й столик саморобний – тямите мою журу?
– Думала: за жінкою у вас жура, сказала мати, і її голос прозвучав трохи іронічно.
– За жінкою само собою, – відказав рівним голосом Ювпак. – Воно, конешно, жалко і її, але. як то кажуть: що з воза впало, те пропало. А жура в мене більше від того, що живеш у тому сарайчику, мов кабан, але кабана хоч годують, а ти собі ще й їсти звари. Ну. й хочеться, щоб хтось мені сочувствіє показав…
– Самі собі і їсти варите? – перепитала мати.
– Сам, – відказав Ювпак. – Бо діти – це до пори. Діти люблять узять, а дають трудно. Отож я сам собі й розмислив: забирайте, що можете, а тоді я й подивлюсь.
– Тобто віддали все, – здивовано спитала мати, – а самі без нічого залишилися?
– Нє, не все, – сказав Ювпак – Собі я лишив грильяж – дзеркало таке, як знаєте. Одне це не віддав.
– Чому саме трильяж? – спитала зчудовано мати.
– Ну, я це, може, колись вам і поясню – це трудно сказуєма річ. Я їм так і сказав: оцей трильяж забираю, а решту все вам оддаю. Отак я їх на віру брав.
– Як це на віру? – спитала мати.
– А так: чи щось вартий батько без добра?.. Ось що мене найбільше заінтересувало!
– І що ж?
– А те, що батько їм і з добром не вельми надібний, а без добра й поготів. Ось на що найбільше у мене печаль.
– Що ж, озвався в глибині сухий материн голос. – Співчуваю вам.
– Не подумайте, смутно заговорив Ювпак, і я вирішив, що Зальотник з нього не такий уже й поганий, – що це я вам якось набиваюся, чи як. Є в мене своє понімання, бо не всі люди доброго серця. Не з усіма можна так просто й бесіду повести: кожен думає, що. мовляв, хочу вигоду якусь взять.
– Що ви таке кажете? – мовила мати. – Яку можна взяти вигоду з балачки?
– То позволите до вас іще заходити? – спитав Зальотник. – Я такий, що навдокучати не хочу. Знаю, що ви правильна женщина і мене неправильно не поймете. То я вже й піду, бо гість добрий тоді, коли вчасно йде… Вибачайте…
– Ходіть здорові, – сказала мати, а я метнувся через двір і сів на ослінець, повернувши голову до дверей, бо вони вже розчинилися і через поріг переступала нога в черевику, котрий аж лискотів. такий був начищений. З'явилась постать у костюмі і голова під капелюхом. Антрацитові очі аж палали, а на обличчі відбився якийсь особливий надих, ніби цей чоловік щойно пережив любовне піднесення.