Коли люди сходяться, то це не просто так, – сказав він. Тра, знаєте, притертися. Притирається харашо, не притирається – значить, не настоящий, да! Я в настояще вірю, бо то так, як не крути і куди не верти. Да!
Книжок він не читав. Але взявши якось грубими, спрацьованими руками забуту на столі мою книгу, зітхнув і прорік:
Колись я мечтав тоже такі книжечки читать! Колись я, знаєте, тоже читав. Але потому книжечки якісь нецікаві пошли. Ну, я й покинув, а напрасно!
Коли ми сиділи в дворі, капелюха він не скидав. Тоді два потічки поту на скронях текли й текли, та й у костюмі в таку спеку навіть вечорами бувало гаряче. Часом повз наш двір проходила якась сусідка, і цікаво зазирала, і визивно голосно до нас віталася; тоді мати ніяковіла, а старий і бровою в той бік не вів та й на привітання не відповідав. Іще одне відчував я при цьому чоловікові: він мене не дратував. Коли вели якусь балачку про справи житейські, тихий спокій нас покривав, тоді й вечір наповнювався бузковими тонами й тепла тиша заходила в наш двір, і з'являлась у нас усіх якась стареча непоспішливість, а квіти пахтіли сильніше, і дворик наш наповнювався теплим смерком, який тонко пах, а стіни дому, паркан, земля, трава, стовбури дерев починали випромінювати із себе тепло, й тим теплом заливало наше мале обійстя, і я незвідь–чому починав відчувати себе й сам отаким спокійним дідком, і я думав годі смутно: "Щасливі ті, котрі до спокійної старості доживають!" Бо знав, що сам я із роду тих, де ще жоден чоловік, крім дядька Володимира, до старості не доживав; я з роду тих, кому не дано пізнати розсудливої мудрості, смішної, наївної мудрості, якою дише кожне, кострубато мовлене слово цього старого. І від таких думок у мене псувався настрій, я вставав, вибачався й заходив у дім, щоб засвітити світло й покупатись у мудрості книжній. Окрім того, знав, що тим двом, котрі залишились у дворі, теж хочеться побути самим. Не розумів до кінця, що їх з'єднує, але й перешкоджати їхньому зближенню не міг і не хотів не бажав, щоб мій плювок у небо знову падав мені ж таки на обличчя.
Але я відчував і зобов'язання перед батьковою пам'яттю; мені здавалося що, приймаючи цього старого, ми з матір'ю у певний спосіб батька зраджуємо. Ось чому поселились у мені смутні настрої, і я перед тим, як мав з'явитися на вулиці Ювпак, покидав наш двір. Ішов на Завал до Голови Чацького і блукав по теплих од денної спеки, засипаних квітами горбах. І тут мене навідував якийсь чудний настрій: незвідь–чому здавалося, що саме в таку годину, коли плетуться бузкові сутінки, коли все ніби принишкло й готується віддатися сну, тобто покритися тьмою, у цей час на межі між світлом і тьмою, у проміжній смузі, коли на скелях та березі ані душі, коли квіти стуляють суцвіття, коли запахи посилюються, а земля дише сіном і передчуває якісь недалекі катаклізми, коли в душі прочиняється якась сокровенна кватирка, коли зупиняєшся на горі й відчуваєш під ногами прірву, а за плечима й над головою небо. В таку хвилину, здається мені, можливе чудо. Досить мені відскочити і змахнути руками, як замість рук у мене виростуть крила, і в цій тиші та сутінку я раптом спрозорію – забере він мене! Не вірю ні в які фантасмагорії, навіть отой чорт, синій отой чоловік це тільки образ моєї уяви, який не може існувати незалежно від мого "хочу" чи "не хочу", але тут я почув непояснимий страх. Бо на мене дихнуло раптом холодним мороком, бо я раптом почав відчувати страх, ні, не страх, а відчай, бо я ще тільки розтулив очі на світ, а цей світ чудовий, і мені так не хочеться бути в ньому тимчасовим гостем. Але знав, що я таки тимчасовий гість, що життя моє – подих легкого вітру, що життя моє – змах крил синього метеличка, який летить од квітки до квітки, що життя моє – короткий пошепт у такий–от сутінок, – ти розумієш мене, тату? Ну, що я можу вчинити хоч би в цій історії з материним Зальотником: вчинити скандал, прогнати його з дому, кинути каменем? Але це його від нашої хати не віджене, бо він несхитний у своїх рішеннях, як автомат. Все одно з’являтиметься увечері, і щодня увечері сонце битиме йому в обличчя, відкидаючи на дорогу довжелезну донкіхотську тінь; щодня увечері світитиме в бік нашого дому антрацитним вогнем своїх очей, а я стоятиму і не матиму сили й пальцем кивнути, бо я безсилий у цьому світі, бо я боюся щось у ньому зробити самовільно, щоб знову‑таки не плюнути у власне обличчя. Але я жива в цьому світі істота, отож і йду геть і опиняюсь самотній під цим небом, і душа в мене стає широка, а тіло легке, але я боюся змахувати руками, боюся, що таки покину цей кругогляд, що його творить переді мною і наді мною небо, що доля моя буде чудна: летіти в безмежність без кінця і знати: проміжних вузлів у цій мандрівці нема…
Але щоразу я повертався додому. Приходив і дивився на просвітліле материне обличчя. Ми сідали пити чай, і я розпитував буденно, чи не приходив Ювпак. Старий Ювпак приходив. Чи не зачасто, питав я, він до нас ходить? Мати не може заборонити йому цього, бо веде він себе солідно й поважно. Просто це дуже самотній чоловік, каже мати, і йому хочеться ту самоту якось розбавити. Чи матері приємні ці візити, запитую я, дивлячись на неї впритул, вона мас зніяковіти. І вона ніяковіє. Ніяковіє тому, що ці візити їй таки приємні. Але вона мені цього не скаже. Вона скаже, що їй того чолов’ягу просто шкода. Але каже вона третє. Не має підстав, щоб його з нашого двору спроваджувати. Він чоловік простий, але по–своєму делікатний і мудрий – їй теж часом хочеться з кимось словом перекинутися. А чи тобі, обережно питає вона, цей чоловік неприємний? Я мовчу, бо що маю сказати? Про те, що ці візити викликають у мене сум світовий? Я мовчу, бо не хочу, щоб погасало переді мною оце світле материне обличчя. Хай воно побуде таке: гарне й мирне, бо я, попри свій сум світовий, потребую, щоб біля мене було таке обличчя. Але й тут я бачу парадокс – це обличчя засвітилося не завдяки мені, а завдяки зустрічі із кимось чужим. Що ж станеться, коли цей чужий переступить наваксованим черевиком нашого порога, щоб у цьому домі залишитися назавжди? Чи світитиметься до мене гак гарно материне обличчя? А може, тоді прийде і переступить наваксованим черевиком нашого порога Будень і почне нас з’їдати, як з'їдав тоді, коли живий був батько?