Життя Клауса було веселим і безтурботним.
Розділ п'ятий
ЛІСОВИЙ ГОСПОДАР
Літа у Дикій Пущі пролітали, наче одна щаслива мить, бо час не владний над німфами. Тож навіть сьогодні безсмертні створіння такі ж юні та тендітні, як були сотні років тому. На жаль, Клаус залишався смертним, і кожен прожитий ним день наближав його до зрілості. Минуло небагато часу, і Нецилія з тривогою помітила, що хлопчику вже тісно в неї на колінах. Він ріс і, крім молока, почав потребувати іншої їжі. Витривалі ноги Клауса заносили його до найглухіших нетрів Дикої Пущі, а вже там він відводив душу, ласуючи горіхами та ягодами, шукаючи поживне солодке коріння. То був куди кращий харч для нього, ніж молочні дзвіночки. Все рідше і рідше бачили його в альтанці Нецилії, аж поки він не взяв собі за звичку повертатися до неї тільки на нічліг.
Нецилію, яка обожнювала свого прийомного сина, дивувала його поведінка, проте нічого не вдієш — довелося і німфі пристосовуватись. І вона сама, і її сестри часто гуляли з Клаусом по лісових стежках, поступово відкриваючи хлопцеві таємниці пралісу, розповідали про звички та вдачу всіх тих, кому він став домівкою.
Малий Клаус навчився розуміти мову звірів, але не розумів їхньої понурої, відлю-дькуватої вдачі. Веселими та безтурботними у цьому лісі були лише білки, миші та кролі. Хлопець весело сміявся, коли загрозливо гарчала пантера, а коли, страшно ошкірившись, ревів ведмідь, він спокійно гладив його по шерсті. Хлопець чудово розумів: гарчать вони не на нього, а отже, з якого дива їх боятися.
Клаус переспівував бджолині пісні, читав вірші лісових квітів і добре розумів оповідки усіх тутешніх сов. Він пособляв рілсам підживляти рослинність, ходив із ну-ками коло звірів. Маленькі безсмертні трималися з ним так, як і личить триматися з тим, за кого ладні заступитися Королева Журлайна, її німфи і, більше того, сам великий Ак.
Якось, повертаючись із мандрів, Лісовий Господар завітав у Дику Пущу. Він по черзі обходив усі свої ліси, розкидані по світу, а їх було чимало, і всі були нівроку величенькими.
Про малюка, котрого з його дозволу всиновила Нецилія, Ак згадав аж тоді, коли ступив на галявину, де вже чекали на нього Королева та її німфи. Та й згадав він лише тоді, коли побачив широкоплечого ставного юнака, що сидів між прекрасними німфами. Якби він піднявся на повен зріст, то, мабуть, досягнув би Лісовому Господарю вже до плечей.
Не зронивши навіть слова, Ак спохмурнів і завмер, вивчаючи Клауса проникливим поглядом. Ясні очі юнака спокійно зустрілися з очима Ака, і Лісовий Господар полегшено зітхнув, запримітивши в них спокійну глибину та прочитавши там безстрашну
юнакову вдачу. Ак присів біля Королеви, і золота чаша із коштовним нектаром пішла гуляти по колу. Проте навіть у цю мить Ак зоставався надзвичайно тихим, стриманим і тільки раз у раз погладжував свою сиву бороду.
Коли почало світати, він тихенько підкликав Клауса до себе і промовив:
— На якийсь час ти повинен покинути Нецилію та її сестер: я вирушаю у далеку подорож і беру тебе з собою.
Клаус зрадів, почувши це, бо чудово знав, яка то честь — бути попутником Господаря Усіх Лісів. Натомість Нецилія розридалася, і розридалася чи не вперше у своєму житті. Вона міцно пригорнула хлопця, і серце її краялося від майбутньої розлуки.
Ставши матір'ю цьому ставному юнакові, Нецилія залишалася такою ж тендітною, чарівною і прекрасною, як і тоді, коли, не злякавшись Закону, постала перед Аком, міцно притискаючи до грудей малюка. Не меншою за красу була і її любов. Так вони і стояли, міцно обійнявшись, і великий Ак, задивившись на них, знову впав у задуму.
Розділ шостий
КЛАУС ЗНАЙОМИТЬСЯ
з людьми
Коли вони вийшли на невеличку лісову галявину, Лісовий Господар сказав Клаусові:
— Схопись рукою за мій пояс, і хай там що, не відпускай його, бо ми полетимо попід самими хмарами. Ми політаємо над світом, і ти побачиш там краї, населені людьми, тими самими людьми, до яких і сам належиш.
Слова великого Ака страшенно здивували Клауса, бо досі він вважав себе єдиною людиною на весь світ. Його здивування було таким великим, що він не спромігся зронити навіть слова, а тільки міцно схопився за Аків пояс.
Через якусь мить йому здалося, що безмежна Дика Пуща різко шугонула вниз, а ще за мить юнак відчув, як вони стрімко несуться високо над землею.
Невдовзі під ними замаячіли гострі шпилі, показалися будівлі розмаїтих форм і кольорів. То було місто, населене людьми. Ак призупинив свій політ, спустився на землю, і вони опинились просто на міській вулиці.
— Поки ти тримаєшся за мій пояс, — сказав Господар Усіх Лісів, — ніхто з людей тебе не бачить, хоча для себе ти залишаєшся видимим. А якщо відпустиш, то навіки розпрощаєшся зі мною і Дикою Пущею.
Один із найголовніших Лісових Законів вимагає завжди і в усьому коритися Закону, тож Клаус не став випробовувати долю і тільки міцніше схопився за пояс, щоб і надалі залишатися невидимим.
Чим більше він знайомився з містом, тим більше дивувався. Раніше Клаус гадав, що він один на весь білий світ, а тут виявилося, що земля аж кишить такими, як він.
— Якщо зізнатися чесно, — казав йому Ак, — нас, безсмертних, на світі значно менше, ніж смертного люду.
Клаус пильно вдивлявся в обличчя людей, що чудернацьким хороводом пролітали перед ним: сумні і веселі, легковажні і серйозні, добродушні і приємні. Одні з них займались буденними справами, інші статечно прогулювалися вулицями. Одні здавалися страшенно заклопотаними, натомість інші просто раділи життю. Як і ведеться у світі, вдача в цих людей була різна, і щось у ній подобалося Клаусові, а щось, навпаки, засмучувало.
Та найбільше йому сподобалися діти. Спочатку Клаус позирав на них із цікавістю, потім — із радістю, а насамкінець уже просто обожнював цих маленьких істот. Одні з них, обідрані і замурзані, викачувалися у вуличній куряві чи гралися ганчір'ям і камінчиками. Інші діти, гарно вдягнені, сиділи поміж м'якими подушечками і ласували льодяниками. Проте пильне Клаусове око запримітило, що на вигляд діти багачів нітрохи не щасливіші від бідняцької малечі, яка задоволено порпалася у пилюці і гралася камінцями.