Де би Клаус не з'являвся — на хуторі, на фермі — люди всюди раді були бачити його веселе обличчя. Вони раділи Клаусу, бо вже й сюди встигла докотитися його слава. У кожному селі навколо Клауса юрмилися діти, ні на крок не відступаючи від знаменитого іграшкового майстра. Жінки щиро дякували Клаусові за радість, яку приносили малечі його іграшки, а чоловікам цікаво було глянути на дивака, який не знайшов кращого заняття, ніж майструвати дітям іграшки. Але як ті, так і другі не шкодували теплих слів для Клауса, і це було найкращою подякою за всі його старання.
Коли мішок спорожнів, Клаус повернувся до Веселої Долини і знову вщерть наповнив його іграшками. Того разу він пішов у протилежний бік, де ще не бував. Там він також роздавав дарунки дітям, які жили, навіть не підозрюючи, що на світі є така радість — дитячі іграшки!
Під час третьої, найтривалішої, мандрівки, на яку було затрачено не один день, Клаусу нарешті вдалося роздати всі іграшки, і, повернувшись додому, він відразу взявся за нові.
Подорожуючи, Клаус бачив багатьох дітей, вивчав їхні смаки, і тепер у його голові роїлися нові ідеї.
Він відкрив для себе, що найменша малеча і дівчата найбільше раділи лялькам, вони ще говорити як слід не могли і часто називали ляльку лялею. Тому Клаус вирішив наробити багато-багато ляльок, великих і малих, і вдягнути їх у барвисті шати. Старшим хлопцям і навіть декому з дівчат подобалися фігурки тварин, тож Клаус не забував і про іграшкових котів, слонів та коней. Нерідко траплялися й музично обдаровані діти, чиєю найбільшою мрією були іграшкові барабани, цимбали, свищики та сопілки. І про них пам'ятав Клаус: він наробив барабанів, а до них — тоненьких барабанниї паличок. З верби він нарізав свищиків, з очерету — сопілок, а з металічних шматочків, що залишалися від інших іграшок, наробив цимбалів.
Він так захопився роботою, що незчувся навіть, як прийшла зима. Снігу того року впало як ніколи, тому Клаус вирішив перечекати зиму вдома. Не йти ж по пояс у снігу, та ще й з важким мішком на плечах. Наступна Клаусова подорож мала бути дальшою і довшою за колишні мандри, та той, хто вирушає взимку в дальню путь, хоч-не-хоч віддає себе на поталу Морозенку, а той уже досхочу щипає подорожнього за носа, щоки, вуха... А скаржитися батькові бешкетника, Володарю Морозів, було марною справою: що б не виробляв Морозенко, він ніколи його не картав.
Отож Клаус сидів удома і працював. Він і не думав впадати у розпач. Ні, не такої вдачі був Клаус! Його насвистування та співи лунали так само весело, як і колись.
Одного погожого ранку, визирнувши у вікно, він побачив біля хати двох оленів. То були його давні знайомі, яких він знав ще від того часу, коли жив у Дикій Пущі.
Побачивши оленів, Клаус здивувався. Ні, не через те, що вони завітали сюди. Він здивувався з того, що вони легко трималися на снігу і не провалювались, начебто це був не сніг, якого впало тут на кілька ліктів, а звичайний твердий рунт. Коли він сам кілька днів тому виходив з дому, то по самі груди потонув у сніговому заметі. Тому коли олені підійшли ближче, він розчинив двері і гукнув з порога:
— Агов, Пушок, доброго ранку! Скажи мені, як це вам вдається ходити по снігах — і не провалюватися?
— Він змерзся і затвердів, — відповів Пушок.
— Володар Морозів подихав на нього, і тепер він твердий, наче крига, — пояснив Лиско, підходячи до Клауса.
— То, може, я відніс би зараз дітям пакунок з іграшками? — промовив Клаус, трохи подумавши.
— А це далеко? — запитав Пушок.
— Дуже далеко, — зітхнув Клаус. — Іграшок у мене чимало, та й дорога забере багато
днів.
— Не встигнеш повернутися, а сніг уже розтане, — промовив олень. — Доведеться тобі, Клаусе, чекати весни.
— От якби мені такі швидкі ноги, як у вас... — зітхнув Клаус. — Тоді мені вистачило б одного дня.
— Але ж ти не маєш таких ніг, — крутнув рогами Лиско і з гордістю оглянув свої стрункі ноги.
Клаус трохи помовчав, тоді несміливо запитав:
— А якщо я сяду верхи?
— О, ні, оленяча спина не витримає такої ваги! — сказав як відрізав Пушок. — От якби у тебе були сани, ти б нас запряг і ми спокійно потягнули б і тебе, і твій мішок.
— Сани будуть! — поспішив їх запевнити Клаус. — А коли я їх зроблю, то ви мене повезете?
— Розумієш, — промовив Пушок, — нам спершу треба збігати у ліс і відпроситися у нуків, вони ж бо наші покровителі. І якщо вони не будуть проти, а ти змайструєш сани, то чому б і не стати тобі у пригоді?
— Ну то біжіть! — аж просіяв Клаус. — От побачите, що нуки добрі, вони вас відпустять. А сани я змайструю ще до вашого повернення...
Пушкові та Лискові давно хотілося помандрувати світом, а тут така нагода випадає!.. І вони радісно побігли по замерзлому снігу просити своїх нуків, аби ті їх відпустили разом з Клаусом у подорож.
А тим часом іграшковий майстер засукав рукави та й узявся за сани. Усе, що йому було треба для них, він брав із дров'яної купи. Клаус змайстрував довге полоззя із загнутими кінцями, набив упоперек коротеньких дощинок — і вийшло щось схоже на поміст. Невдовзі сани були закінчені — грубі, незграбні, як і будь-які сани, зроблені нашвидкуруч.
З упряжжю довелося пововтузитися трохи довше. Клаус позв'язував довге мотуззя, поробив із нього петлі, так що вийшов такий-сякий хомут, який можна було почепити оленеві на шию. До хомута він прив'язав мотузяні ж посторонки, до яких мав кріпитися передок саней.
Клаус ще не закінчив роботу, як прибігли з Дикої Пущі Лиско та Пушок. Нук Віллі таки відпустив оленів у подорож із Клаусом, але застеріг, що до світанку вони вже знову мають бути у Дикій Пущі.
— Часу небагато, — сказав Пушок. — Але ми прудкі та дужі, тож якщо вирушимо завидна, то ще до ночі проскачемо чимало миль.
Клаус вирішив випробувати удачу і з подвоєними силами взявся за приготування. Дуже скоро Пушок та Лиско були запряжені, а на санях стояв великий мішок, ущерть наповнений найкращими іграшками.
— А як ти будеш нами правити? — поцікавився Лиско. — Ми все життя прожили у Дикій Пущі, дальше твоєї хатини не заходили, та й дороги не знаємо.
Клаус поміркував — і придумав вихід. Він знайшов ще дві мотузки і прив'язав їх до розлогих оленячих рогів — одну праворуч, а другу — ліворуч.