— А як же іграшки!? — закричала Бессі, і з очей її мимохіть покотилися сльози. — Якщо я не матиму іграшок, я буду найнещаснішою дитиною на світі!..
Клауса збентежили її слова, а сльози дівчинки нагадали, що він збирався дарувати радість геть усім дітям, байдуже, з бідних вони чи з багатих сімей. Але Бессі-Веселунка не єдина дівчинка на світі. Скільки ще дітей чекають омріяних забавок, тож він не може просто взяти і подарувати чиюсь іграшку лордовій дочці, котра і так усього має вдосталь!
— Слухай-но, що я скажу, — лагідно промовив він до Бессі. — Всі іграшки, що в мене є, вже обіцяні іншим. А от наступну, так тому й бути, я зроблю для тебе. Приїжджай до мене через два дні, і матимеш готову іграшку.
Бессі радісно скрикнула, нахилилася до Клауса і поцілувала його у чоло. Подякувавши в такий спосіб майстрові, вона гукнула охоронців, і вся процесія рушила геть. Клаус повернувся до роботи.
— Якщо майструвати іграшки і для бідних, і для багатих, — міркував він, — то цілий рік пропрацюєш і не матимеш навіть хвильки вільного часу! Та чи буде це правильно — працювати на багатіїв? Мабуть, таки варто навідатися до Нецилії, побачимо, що вона на це скаже.
Коли Клаус закінчив вирізати оленя, який дуже скидався на одного його знайомого оленя, що жив у самому серці Дикої Пущі, він подався до пралісу, і вже невдовзі прийомна матір Нецилія приймала Клауса у своїй альтанці.
Нецилія радо привітала свого гостя та з великою цікавістю вислухала розповідь про візит Бессі-Веселунки.
— А тепер, — сказав Клаус, — я хочу знати, чи маю я дарувати іграшки ще й дітям багатіїв?
— Тут, у Дикій Пущі, ми нічого не знаємо про багатіїв, — відповіла йому Нецилія. — Як на мене, не варто ділити дітей на багатих і бідних, вони ж усі з одного тіста ліплені. Статки — це як плаття, яке ти можеш одягнути, а можеш і зняти, дитячої суті це не змінить. А взагалі, опікуються смертними феї, тож їм відомо про дітей куди більше, ніж мені. Давай гукнемо Фею-Королеву.
Гукнули Фею-Королеву, і вона уважно вислухала Клауса, який пояснював, чому дітям багатіїв не потрібні іграшки. Думка німфи її також зацікавила.
— Нецилія має рацію, — підсумувала Фея-Королева, — бо усім дітям, і багатим, і бідним, однаково хочеться іграшок, і це цілком природно. Серце багатійки Бессі таке ж вразливе перед горем, як і сердечко бідної Мейрі. їм однаково доступні відчуття самот-
ності чи прикрості, радості чи щастя. Як хочеш знати мою думку, друже Клаусе, твоя справа— дарувати радість усім дітям: і тим, котрі туляться у халупах, і тим, що розкошують у палацах.
— Дорога Королево, твоїми вустами промовляє сама мудрість, — сказав Клаус. — І моє серце відчуває, що справедливості у твоїх словах не менше, ніж мудрості. Віднині я буду радий прислужитися всім дітям. Відтак він шанобливо вклонився Феї-Королеві, поцілував на прощання Нецилію і повернувся додому.
Дійшовши до струмка, він зупинився попити води, а відтак усівся на березі, підняв із землі грудку сирої глини і замислився, що б таке змайструвати Бессі-Веселунці. Непомітно для себе він розминав і розминав цю грудку, аж поки, мигцем поглянувши на неї, не помітив, що його пальці виліпили з глини голову, що формою скидалася на голову Нецилії!
Цього виявилося більше ніж досить, аби пробудити його цікавість. Набравши ще глини на березі, Клаус прийшов додому, озброївся ножем і дерев'яною паличкою та відразу ж узявся до роботи. Він працював швидко та вправно, і безформна купка глини дуже скоро набувала обрисів: ось довгі кучері, що вкривали голову Нецилії, ось плаття з дубового листя, а з-під нього визирають сандалії...
Глина— матеріал дуже м'який, і Клаус, побоюючись пошкодити тоненьку ліпку, працював дуже обережноо.
"Нічого, — міркував він, — поставлю іграшку на сонце, вона висохне і зробиться твердою". Так він і вчинив: поставив фігурку на рівну дощечку та залишив її на осонні.
Поки глина сохнула на сонці, Клаус фарбував оленя. Він так захопився роботою, що геть-чисто забув про глиняну фігурку. Згадав він про неї аж наступного ранку, коли вона трапилась йому на очі. Фігурка вже висохла на сонці, затвердла, наче камінь, і її сміливо можна було брати в руки.
Клаус ретельно розфарбовував фігурку, намагаючись зробити її схожою на справжню Нецилію. Він навів темно-сині очі, білі зуби, рожеві губи і каштанові, з червонуватим полиском, коси. Плаття Клаус зробив того ж кольору, що й листя дуба, і коли фарба підсохла, він не міг відвести від фігурки зачарованих очей. їй було далеко до справжньої Нецилії, та не забуваймо, що то була найперша глиняна іграшка. Клаус дивився на неї, як на взірець досконалості.
А вранці наступного дня до Клауса на білому поні приїхала Бессі-Веселунка. Вона отримала обіцяну іграшку, і якби ви бачили, як засвітилися дитячі очі від побаченої глиняної німфи!.. Дівчинка нестямно закохалася в іграшку і міцно, як мати дитину, притиснула її до себе.
— Клаусе, а як її звати? — поцікавилась вона.
На той час Клаус добре знав, що німфи не люблять, коли смертні згадують їх у своїх розмовах, тому він не сказав, що іграшка, яку Бессі тримає в руках, — це глиняна фігурка німфи. Та спробуйте обійтися без назви, коли перед вами нова іграшка, і Клаус, який щосили намагався щось придумати, схопився за перше, що спало на думку.
— Сонечко моє, — сказав він дівчинці, — ця іграшка зветься лялькою.
— Я зватиму її: "моя Крихітка", — промовила Бессі, ніжно цілуючи іграшку. — Я пильнуватиму її і дбатиму про неї так, як моя нянька дбала про мене. Велике тобі спасибі, Клаусе, ти навіть не уявляєш собі, якая щаслива, і все це завдяки твоєму подарункові!
Сказавши так, Бессі-Веселунка попрощалася з добрим майстром і поспішила додому, міцно притискаючи іграшку до грудей. А Клаус, побачивши, скільки радості подарувала дівчинці його лялька, сказав собі, що зробить ще одну, не гіршу, ніж перша, а можливо, ще кращу. Він сходив до струмка і приніс ще трохи глини.
Бессі назвала свою ляльку Крихіткою, тому другу ляльку Клаус вирішив зробити у формі дитини. Для такого майстра, як він, це було не надто складною справою, тому незабаром фігурка дитини вже сохла на сонці. Оскільки залишалося ще трохи глини, то Клаус вирішив зліпити фігурку самої Бессі-Веселунки.