— Іване, до тебе прийшли,— сказала вона.
З-за її спини визирав прокурор, обличчя його було пом'я тим і блідим.
— Паша? — здивувався Голубєв.— Щось трапилось? Прокурор поглянув на голову, потім на його дружину.
— Вийди,— наказав їй Голубєв.
Вона вийшла і причинила за собою двері.
— Ось що, Іване,— переминаючись, нерішуче сказав Євпраксеїн.— Вчора... ми з тобою розмовляли... Так я був дуже п'яний... Словом, п'яний я був, зрозумів?
— І ти за сім верст зранку примчав, щоб мені це сказати?
— Так, за цим. Тобто ні... Тобто я хочу сказати, що у п'яному вигляді іноді не те говорю. А насправді я так не думаю. Насправді я...
— Я.все зрозумів, Пашо,— тихо мовив Голубев і сам почервонів, зніяковівши.
*— Зрозумів? Ну й гаразд...— прокурор позадкував до дверей, але зупинився.— Ні, взагалі-то ти не думай... Я не за себе... я за тебе... Якщо тобі партія каже, що ти не правий, ти мусиш визнати, що ти не правий.
— Ой-йой! — поморщився голова і замахав руками.— Навіщо ти це кажеш? Іди звідсіля, йди.
Тут і прокурор почервонів і взявся за клямку дверей.
— Пашо! — зупинив його Голубев. Той озирнувся.— Пашо! — повторив голова, хвилюючись, і спустив ноги з ліжка.— Але ж ти вчора все вірно говорив. Так невже ж тільки сп'яну?
— Сп'яну,— розглядаючи свій правий чобіт, твердо мовив прокурор.
— Шкода,— сказав Голубев.— А так же гарно говорив, теоретично все так ловко обгрунтував.
— Теоретично, теоретично,— передражнив прокурор.— Та яка там теорія! Теоретично, може, все так і є, а практично... а практично... а практично я боюсь!—закричав він і, замахавши руками, вискочив з хати.
27
Був похмурий день, зависла в повітрі мряка осідала на щоках і неприємно холодила руки. Клени вздовж парканів були ще зеленими, але в зелені вже прозирали червоні плями.
Засунувши руки в кишені, лейтенант Філіппов ішов навпрошки через майдан. Він ішов неквапливою ходою людини, що обтяжена державними турботами і знає собі ціну. Ще недавно, здавалося, бігав вистрибом, як хлопчисько, готовий миттю виконати будь-який наказ старших начальників. *Але тепер, замінивши капітана Милягу, котрий передчасно пішов із життя, Філіппов одразу наче подорослішав, підібрався, розправив плечі, весь якось змінився, і зміна ця перш за все позначилася на ході. В ній з'явилася та особлива повільність людини, котра усвідомлює, що,навіть неквапно рухаючись, вона завжди вчасно дістанеться до пункту свого призначення.
Він ішов, задумано дивлячись перед себе і наче нічого не помічаючи, та насправді він бачив усе. Біля раймагу тулилася вздовж стін доволі довга черга за пшоном, якого не було, але мали ось-ось привезти. І біля лазні, перетвореної в санпропускник, стояла велика черга евакуйованих жінок, в не по-тутешньому святковому, вже потертому одязі. Повернувши за лазню і праворуч, лейтенант поминув пів-кварталу Поперечно-Поштамтською вулицею і вийшов до будинку, де розташувалися два райкоми — партії та комсомолу — і райвиконком. Біля входу стояв міліціонер, який суворо запитував тих, що входили, до кого і навіщо. Фі-ліппова, звичайно, він не запитав нічого, але виструнчився і відкозиряв. Кабінет секретаря райкому був на другому поверсі, куди вели широкі сходи (райком зайняв приміщення колишнього дворянського зібрання) з широкою килимовою доріжкою посередині. А нагорі, на майданчику, стояли два великих гіпсових бюсти — Леніна і Сталіна — на фанерних постаментах, обтягнутих червоною тканиною. Лейтенант ковзнув кілька разів підошвами чобіт по стоптаній мармуровііі піл юзі і рішуче ступив на доріжку, а бабуся в куфайці, и мурк;і з калошами і з мішком за плечима спускалась йому м.і < і річ, але не по доріжці, а обіч неї. Проходячи через велику приймальню, лейтенант привітався з секретаркою Ревкіна Ганною Мартинівною, літньою, інтелігентною на вигляд жінкою в окулярах. Крім Ганни Мартинів-ни, в приймальні було досить багато народу. В основному це були солідні люди, чоловіки й жінки (але здебільшого, незважаючи на воєнний час, все ж чоловіки), котрі сиділи вздовж стін на збитих докупи стільцях. Були то голови колгоспів, директори радгоспів, начальники і завідуючі якимись відділами, тобто ті люди, котрих називали командирами виробництва. Не будучи членами бюро, вони не мали права брати участь у його засіданні, але були викликані, дехто у справах, а дехто просто на випадок, якщо раптом знадобиться довідка про діяльність очолюваних ними виробництв.
Філіппов привітався лише з Ганною Мартинівною, а решту всіх наче й не помітив і рішуче, по-хазяйськи смикнув на себе двері, оббиті чорним. Пройшовши через невеликий тамбур, він одчинив другі двері і опинився в кабінеті першого секретаря.
В кабінеті стовпом стояв густий тютюновий дим. Члени бюро — було їх більше двох десятків — у напіввійськових костюмах і в довгих цивільних піджаках сиділи, хто за довгим столом, хто на шкіряному дивані під стіною, а двоє стояли біля крайнього вікна і, витягуючи рурочкою губи, палили біля відчиненої кватирки.
Коли лейтенант заходив, у кабінеті чути було гудіння, як у лазні, та з його появою воно одразу припинилося. Тільки один з тих, хто сидів на шкіряному дивані, не бачачи Філіппова, продовжував говорити, що від туберкульозу найкращий засіб — собаче сало. Але йогб штовхнули у бік, він озирнувся і також замовк. І підхопився з дивана. Підхопились і його співрозмовники. Засовалися з гуркотом стільці, і ті, хто сидів за столом, також підвелися. Лейтенант не зрозумів, чому вони так поквапно підводяться (він все ще не міг звикнути до свого нового становища), і озирнувся, думаючи, що за ним увійшов хтось іще. Але за ним нікого не було. Він відчув навіть певну ніяковість. Мабуть, з усіх присутніх він був наймолодшим, і було незрозуміло, чому ці люди виявляють до нього таку повагу. Тільки Ревкін не відразу підхопився, а звівся лише після того, як Філіппов до нього наблизився. Підвівшись, він подав Філіппову руку і одразу ж сів на своє місце, інші ж продовжували стояти, де^то, втім, робив вигляд, наче підвівся, аби розім'ятися. І що сяде, коли йому того забагнеться. Лейтенант обійшов присутніх, потис кожному руку. Він не всіх ще знав, і дехто називав йому своє прізвище, а він свого не називав, він уже розумів, що воно їм і так відоме. Серед присутніх були й три чоловіки у формі: військком, начальник міліції та командир розташованого тимчасово військового гарнізону. Філіппов не був членом бюро, але його запросили, оскільки вирішувались вельми важливі для народу питання.