— Ет, дурень! — казав голова і бив себе кулаком по лобі.
— Отож-бо, що дурень,— погоджувався прокурор.— Ніколи не шкодуй за тим, що вчинив. Це буде розумно.
— Та я б і не шкодував,— зітхнув Голубев,— але ж покарають.
— Покарають,— підтвердив прокурор.— Без цього в нас аніяк. Неодмінно навіть покарають. А як же без цього? Тільки ж ти думаєш, що тебе покарають за те, що хліб мокрий збирати відмовився а чи баранами когось назвав. Ні, брате, зовсім не за те. Просто ти досяг того становища, при якому рано чи пізно все одно виявишся винним. У чому? Провина знайдеться. Війна, посуха, падіж худоби та інше загострення протиріч, почнуть шукати винного, ти саме під рукою і виявишся. Чи, припустимо, я. Неминуче. Але це й добре. В неминучості наша сила.
— Сила? — здивувався голова.
— Сила! — підтвердив прокурор.— Що нам понад усе заважає жити по-людськи? Надія. Вона, сволота, заважає нам жити. Сподіваючись уникнути покарання, ми викручуємося, ми падлючимо, намагаємось вчепитися в горлянку іншому, зображуємо із себе вірних псів. І хоча б отримували від цього задоволення. Так ні ж бо. Ми все ж таки люди, а не собаки, і ми страждаємо, спиваємось, втрачаємо розум, ми вмираємо зо страху, що когось іще недогризли і що нас за це покарають. А потім тебе все одно волочать на розправу, і ти волаєш — за що? Я ж був вірним псом! Ото не будь. Будь людиною. Людиною, я тобі кажу, а не собакою. Надію облиш, вона все одно обдурить, і живи як заманеться. Хочеш зробити добре діло — зроби. Хочеш заїхати комусь по пиці — заїдь. Хочеш сказати якесь слово — не відмовляй собі, скажи. Втіш себе. Справді, завтра тебе покарають, так чи інакше покарають, але сьогодні ти знатимеш, що жив людиною.
Голубєв слухав. Йому подобалося те, що говорив Євпраксеїн. Він і сам підходив до цієї думки, хоч вона йому часом здавалася божевільною через свою очевидність. Більшість знайомих йому людей думали інакше, це його гнітило, зараз він був радий, що зустрів однодумця.
Випили, погризли огірка, запалили.
— Ти поглянь, Іване,— хилився до Голубєва Євпраксеїн,— до чого ми дійшли. Зовсім уже подуріли зі страху. Візьми хоча б мене. Начальства боюсь, підлеглих боюсь, а совісті своєї не боюсь. Аякже, ми ж матеріалісти, а совість — це що? її не помацаєш, значить, її немає. А що ж мене тоді гризе? Га? Мені кажуть: ніякої совісті нема, її вигадали буржуазні ідеалісти, світ матеріальний, а ось тобі й матерія: кабінет, крісло, кнопки, телефони, ось тобі квартира, ось тобі пайок, жери його, будеш жирним, жир — це також матерія, а совість — це ніщо. А яка ж тоді сука мене гризе, га, Іване?
— Вип'ємо,— сказав Іван.
Випили і знову огірка пожували. І знову схилився прокурор до голови.
— Приходить до мене жінка клопотатись про свого чоловіка. Ну, гаразд, не можу я їй ділом допомогти, але можу хоча б поспівчувати. А я ні, я дивлюся на неї крокодилом. А я ж, Іване, колись був добрим хлопчиком,— прокурор схлипнув і розмазав по щоці шмарклі.— Я любив природу, тварин. Бувало, несу додому хліба шматок на карточки, а за мною плентається собака. Голодна, облізла, а очі в неї, Іване, як у тої жінки. Я злюся на неї, тупочу ногами, я сам голодний, але я знаю: мене хтось пожаліє, а її не пожаліє ніхто. І я одщипну від того шматка і їй...
Прокурор махнув рукою, затряс головою і засмикався у риданні. Гулубєв розгубився, схопив прокурора за плечі.
— Пашо,— сказав він,— та ти що? Та кинь ти. Якщо вже все одно нас, як ти кажеш, так чи інакше покарають, то й справді, чого ж нам боятися? Ну, уб'ють в крайньому разі, так од смерті ж не вбережешся. Убити нас вони можуть, але вони не можуть зробити нас безсмертними, ось у чому їхня слабкість.
— Так-так,— кивав прокурор,— в цьому їхня слабкість.
Час наближався до закриття чайної. Стара прибиральниця витирала спорожнілі столики і ставила на них догори ніжками стільці. Анюта виштовхувала одного з відвідувачів, той виривався, розмахував руками і виразно читав нісенітницю:
Заводской дыхтяг
воздуха береги. Пых-дых, пыхтят
мои фабрики...
...Голубєв з Євпраксеїним вийшли з чайної останніми. Давно вже все навкруги обезлюдніло, а вони все ще товк лися посеред дороги під ліхтарем, ніяк не могли розпро щатися.
— Іване! —гукав прокурор, хапаючи голову за барки.— Нічого не бійся. Я завтра сам прийду на бюро. Коли тебе почнуть довбати і запитають: хто "за", хто "проти",— я підведуся і скажу: "Я проти! Не знаю, як ви, а особисто я, прокурор Євпраксеїн, я особисто, іменем федеративно-систичної, проти. Ви,— скажу,— можете вбити Івана, можете вбити мене, іменем федеративносистичної, зате ми загинемо, як люди, а ви,— він одпустив Голубєва і витягнув уперед довгого пальця,— жили хробаками і хробаками здохнете".
Довго ще вони прощалися, трясли руки, ляскали один одного по спинах, розходились і знову сходились. Нарешті голові вдалося одірватись, він сяк-так перекинувся у бричку, а прокурор ішов поряд, тримаючись за бричку рукою, і умовляв Голубєва нічого не боятися. Потім він усе ж відстав і, вигукуючи щось підбадьорливе, зник у темряві.
Виїхавши з Долгова, голова відпустив віжки, засунув руки в рукави і скулився, притулившись до спинки сидіння. Кінь сам знав дорогу. Передчуваючи відпочинок у теплій стайні і оберемок свіжого сіна, він біг легко й швидко. Бричку м'яко підкидало, і Голубєву було добре й затишно. Із задоволенням згадуючи свою розмову з прокурором, він думав: "Так, Пашка має рацію, нічого не треба боятися".
І про те ж саме думав він, коли, здавши коня, йшов додому від стайні, і пізніше, коли, підібгавши до підборіддя коліна, занурювався в сон під теплою ватяною ковдрою.
26
Прокинувся він на початку дев'ятої і одразу ж згадав, що на другу призначено бюро, де розбиратимуть його персональну справу, де в кращому випадку вліплять йому строгача, а в гіршому... Та він згадав і вчорашню свою розмову з Євпраксеїним, і на душі одразу стало спокійно.
Сівши на ліжку, він посміхнувся, потягнувся, глянув у вікно і побачив прив'язаного до паркану коня під сідлом. "Хто б це міг бути?" —здивувався голова.
Тут за дверима почувся якийсь гамір, двері відчинилися, й на порозі виникла дружина.