— Ходімо, Ваню,— сказала вона ласкаво.
Він відчужено дивився на Нюру, не розуміючи, що вона хоче.
— Додому, кажу, ходімо! — гукнула Нюра наче глухому.
— А, додому,— він похитав головою, знову усвідомлюючи те, що відбувалося. Вони взялися, він — за один ріг, Нюра — за другий, і потягли геть корову, яка, наївшись, Зовсім принишкла.
А на ґанку плакав Гладишев. Він плакай гучно, вголос і, заголивши вкритий білявою шерстю живіт, витирався подолом подраної майки.
Чонкін не витримав і, кинувши корову на Нюру, повернувся до поваленого ворога.
— Чуєш, чи що, сусіде,— сказав він, доторкнувшись, носком свого черевика до чобота Гладишева.— Ти,теє... нічого, ти надто не переживай. Я, теє, війна закінчиться, на той рік білізуюся і тоді шдосом цим і твій город засадимо, і Нюр-чин.
На знак примирення він доторкнувся до плеча Гладишева. Гладишев сіпнувся, загарчав, схопив простягнуту руку і хотів вкусити, але Чонкін вчасно вирвався і одскочив. Стоячи віддалік, він дивився на селекціонера з побоюванням і жалем, не знаючи, як бути далі.
Підійшла і накинулася на Чонкіна Нюра:
— Ох ти, лишенько моє, та кого ж ти вмовляєш і кого жалієш? Він тебе жалів, коли з берданки цілив? Він тебе вбити хотів!
— Ну так що, що хотів? — сказав Чонкін.— Бачиш, як чоловік убивається? Ти вже, Матвійовичу, не той...— він переступив з ноги на ногу, але наблизитись не наважився.
18
У неділю на колгоспному ринку міста Долгова був затриманий літній чоловік у довгому брезентовому плащі й обліз-лому танкістському шоломі. Танкістом він, звісно, не був і не видавав себе за танкіста, а голову й інші частини свого тіла покривав, як і всі решта людей, тим, що вдавалось дістати при нагоді. У країні не вистачало всіх товарів узагалі і головних уборів зокрема. Це всі знали й розуміли, і за носіння танкістських, льотних чи будьоннівських шоломів, командирських кашкетів, матроських безкозирок, азіатських тюбетейок і кавказьких баранячих шапок ніхто нікого ніде не хапав. Отже, річ була зовсім не в тім, що старий був у танкістському шоломі. І навіть не в тім, що він торгував хромовими халявами. Причина полягала в тому, що на запитання, як його прізвище, чоловік цей сказав таке, що Климу Свинцову, котрого відправили на ринок виявляти злісних розповсюджувачів брехливих чуток, нічого не лишалося, як узяти старого нахабу, так би мовити, за петельки, і одвести Куди Слід. Тим паче, що саме Там, Де Слід, Свинцов, власне, й служив, він був сержантом. У читачів з далеких галактик, необізнаних з нашими земними порядками, може виникнути законне запитання: що означає Куди Слід чи Де Слід? Кому слід і навіщо? З цього приводу автор дає таке роз'яснення.
У давноминулі, описувані автором часи повсюди існував певний Заклад, який був не стільки військовим, скільки войовничим. Протягом кількох років він вів винищувальну війну проти власних співгромадян, і вів з неодмінним успіхом. Противник був численний, але беззбройний — ці два постійно діючі фактори робили перемогу переконливою і неминучою. Караючий меч Закладу висів повсякчас над кожним, готовий впасти у разі необхідності чи просто ні з того ні з сього. В цього Закладу склалася така репутація, що він усе бачить,, усе чує, все знає, і коли щось не так, він уже тут як тут. Через те й казали в народі: будеш занадто розумним, потрапиш Куди Слід, багато патякатимеш, потрапиш Куди Слід. І такий стан речей вважався цілком нормальним, хоча, власне кажучи, чому людині не бути занадто розумною, коли вона такою вродилася? І чому людині не патякати, коли£ з ким і про що? Автор особисто стрічав на своєму життєвому шляху безліч людей, ніби створених природою виключно для патякання. А втім, патякання також буває різним. Один патякає, що слід, інший — що не слід. Патякатимеш, що слід, матимеш усе, що слід, і навіть трішечки більше. Патякатимеш, що не слід, потрапиш Куди Слід, себто в той самий Заклад, про який вище вже мовилося. А нижче додамо ще й те, що Заклад цей працював за принципом: бий своїх, щоб чужі боялися. Про чужих не скажу, а свої побоювалися. І справді, тільки-но в чужих виникне загострення протиріч,чи криза всієї їхньої системи, чи загальне загнивання, так своїх негайно відловлюють і тягнуть Куди Слід. І часом стільки їх натягають, що там, Де Слід, і місця для всіх не вистачає.
Але саме тоді, коли сержант Клим Свинцов упіймав на ринку злісного базікала, місць там, Де Слід, було цілком достатньо. Останні четверо, котрі потрапили кожен своїм шляхом Куди Слід ще до війни, тепер були відправлені далі. Заклад терміново перебудовував свою роботу, пристосовуючи її до потреб воєнного часу. Цього вимагав од своїх співробітників начальник Закладу капітан Опанас Миляга, який отримав інструкцію від вищого начальства, котре, в свою чергу, мало вказівку від начальства найвищого. Вказівка була — керуватися історичним виступом товариша Сталіна. В історичному виступі, зокрема, мовилося: "Ми повинні організувати безпощадну боротьбу з усіма дезорганізаторами тилу, панікерами, поширювачами пліток, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів, виявляючи щонайбільше сприяння нашим винищувальним батальйонам".
Ця цитата у вигляді барвисто оформленого плаката висіла в кабінеті Миляги просто перед очима. А за спиною капітана Миляги висів відомий фотопортрет — Сталін з дівчинкою на руках. Дівчинка посміхалася Сталіну, Сталін посміхався дівчинці. Але водночас він косував одним оком на потилицю капітана Миляги, наче намагаючись визначити, чи не снують під цією потилицею непотрібні думки.
У понеділок уранці капітан з'явився на роботу, як завше,— хвилина в хвилину.
— Точність — ввічливість королів,— казав він звично своїм підлеглим і не забував додати: — В переносному, звісно, розумінні.
Щоб ніхто не запідозрив його в монархічних настроях.
У своїй приймальні капітан застав сержанта Свинцова, який пояснював секретарці Капі своє становище. Дружина Свинцова поїхала з дітьми до матері на Алтай, звідки повернеться не скоро — він сам написав їй, аби не приїжджала, бо там безпечніше. Розповідав він для того, щоб перейти до наступної частини бесіди.