Завідатель подивився на неї.
— Це все добре.
Настасія Павловна подумала, що він жартує. Вона миролюбно сіла біля нього. До них ішов збентежений Онисим Карпович. Рідке волосся на скронях розвивалося од пестливого вітру, ніс почервонів. Ішов Онисим Карпович чудно, не так, як личить старій людині, підскакував і зовсім не дивився під ноги: через це він один раз спіткнувся, а другий раз, уступивши в калюжу, яких біля ставка було багато, набрав повний ботинок води.
— Це чорт зна що,—ще не підійшовши, кричав він.— Мені сьогодні ті халамидники поламали ввесь мій тютюн, все гудиння постягали з мого городу. Вся праця загинула. Вся. Я з пересердя вдарив одного, і не вдарив власно, а тільки торкнувся рукою, так вони, як почали мена грудками, так насилу втік. Дивіться...—Онисим Карпович нахилився, показав над бровою червону пляму, що що-секунди росла.
— Та ще хоч би мовчки били, а то всі, як один кричать: "ми тобі покажемо, як навколішки ставить; скоро ваше царство кінчиться".
Завідатель нервово сіпнув плечем.
— Д ви їх навколішки ставите?
— їм цього мало, їх треба бити, бити, різками, різками, отак, отак,— Онисим Карпович махав рукою і присідав.
Роман Тихонович примружив очі, плюнув на бік і, не сказавши ні слова, пішов до будинку, залишивши Настасію Павловну та Онисима Карповича біля ставка.
Між липами, в помереженій тіні, пролунав гучний постріл Завідатель звернув до лип.
— Д це ти, Колю. Що ти тут робиш?
— Вчуся стріляти. Я зробив собі пістоля.
Пістоля було зроблено із гільзи берданки, що прикріплялася мідними обручками до дерев'яної ручки, виточеної і оздобленої горорізьбою. Курок зводився гумкою. Коля найшов гільзу випадково біля будинку, а все інше зробив сам. У хлопців він виміняв за тютюн, що позичив у Фомича, пороху, а дроб повиливав із олова.
Біля однієї липи він поставив дошку, де обкреслив вугіллям коло. Перший раз не влучив, хоч стріляв на дві сажні.
— Ну що, як стріляється?
— Нічого тільки оддає дуже, руку сіпає.
На постріл позбігалися ще вихованці. Вони всі цікаво оглядали пістоля.
— Ним і розстрілювати можна?—спитав Денько, невисокий кремезний хлопець із підстаркуватим обличчям.
— Я чом же?
Денько потоваришував із Сенькою. Вони обидва були із міста "блатниє", "свої", як їх тут називали. 1 відзначалися між товаришами тим, що могли говорити незрозумілою мовою. У місті вони зазнали всього. Про їх пошепки говорили (голосно боялися), що вони крали, що в Деньки шрам на виду від кари за крадіжку, про
Сеньку ще казали, що він жив із повією тринадцяти років.
Ці два хлопці одійшли і про щось заговорили своєю мовою. Коля підозріло подивився на них, сховавши в кишеню пістоля. У цей час до юрби прибіг вихованець. Він урочисто махав хусткою і закликав товаришів до класи.
Безперечно, що в межах будинку школи щось творилося нове.
Колись десяток літ тому, в цім будинку., що білою фарбою та колонами нагадував про бали, легенький флірт, безтурботно точилося життя людей, які нічого не робили, лише пестили себе на канапах, приїжджаючи в маєток дуже рідко грати довгими, нудними ночами із сусідами на гроші, яких вистачило-б на тисячі голодних. Потім обурена тисяча, а, може, дві, три, багато без кінця, розбили маєток, посідлали панських скакунів...
І після того на клумбах, що раніше заростали квітами із теплих країн, квітами тендітними і м'якими, як оксамит, росли жорстокі, як мозолі, бур'яни: суха щериця, лобода та колючий будяк. Від більшости будинків, кухонь, людських, стаєнь, кращих, ніж школи на селах,—залишилася червонувата цегла, що її не встигли вивезти селяни. В оранжереї горді пальми позамерзли, листя їхнє поскручувалося, а згодом і погнило; од них залишилися лише товсті потворні жалістиві стовбури. Тепер від білої тріумфальної брами, через яку тисячу вісімсот якогось року проїздив імператор, навідуючися в гості до свого фаворита, тяглася алея пеньків, так низько спиляних, що немов би то росли білі величезні гриби серед зеленого килиму.
Все змінилося, але все те не диво, все те можна було віщувати, будучи при здоровій пам'яті; не можна було чекати, що Роман Тихонович, завідатель дитбудинку, збере школярів, порадить їх іти війною на вихователів. Не можна було чекати, що він сам скаже:
— Беріть ножі, палиці, вас сила, ви переможете!
Але сталося так. Бо Роман Тихонович не міг інакше думати. Після демобілізації йому пощастило скінчити інститута; і там, у схоластичних стінах, де й досі промовляють професори, що багато знають та мало кажуть, народилася така своєрідна метода виховання. Це був глум із старої і, можливо, непотрібної "аіта mater".
В інституті читав доповідь про цю методу студент Роман Ґотар. Ніхто з ним не погоджувався, навіть кепкували з нього, за винятком його товариша, що свято вірив у хист Романів. Товариш разом із ним скінчив інститута і поїхав на Поділля завідателем теж дитячого будинку, що розташувався в колишньому манастирі. Роз'їжджаючися, товариші один одному слово дали, що листуватимуться і ніколи не зрадять своєї ідеї.
Завідатель пригадав свого товариша, стоячи на парті, серед учнів класи. "От, якби він тут був та подивився, яким ентузіязмом горять очі дітям"—подумав завідатель. Діти живо, метушливо, бадьоро розмовляли між собою, дехто намагався злізти на парту і відтіля говорити промову.
Деякі з учнів устигли стягти із столу в кухні ножі, озброїлися ними і перерізували мигкотінням сонячні широкі смуги, що тяглися від західніх вікон. Дехто задумливо пообпирався об палиці, кійки, не сходячи з місця. Коля між своєю дев'яткою, що полохливо позирала на верховодів—Сеньку та Деньку, щось тихо говорив і держав руку в кишені,
— Ну, я своє зробив, хлопці, правда?—спитав завідатель.
— Зробив, зробив! —по-товариському одгукнулися хлопці, а коли Роман Тихонович виходив із класи, якийсь голос додав;—котись ковбаскою.
На місто завідателя на парту зліз Сенька. Він незграбно п'ятернею пригладив волосся і почав радити хлопців почати з арештів.
Говорив він приблизно так, коли викреслити лайку: "Товариші! Ми. товариші, знаємо. То єрунда, що говорив Роман" (дехто засміявся, що Сенька так фамільярно обізвав завідателя), "нам треба що? Ого-го. Товариші, ми ж знаємо, що робити!—заарештувати всіх (почулися слабі голоси "не всіх", "дурень", "як"). Усіх, усіх і завідателя не помилувати, миж не дурні. (Сенька постукав пальцем по лобі). Як заарештуємо, то баб посадовим нарознь пограємся з ними (за винятком дівчат, всі зареготалися, але все-таки цього не ухвалили), а мучителя Нисима в штаб Духоніна. От, у Баришні і ліворвер єсть. На цім слові Сенька вскочив з парти, підбіг до Колі. "Дайош сюда шпалер".