В лісі

Вражливий Василь

Л І С

І ліс, ліс.

Навколо посплітались віти, повисли над вузькою дорогою. Збоку маячить сонце крізь листя рідким поглядом, стриже траву, тче тіні килимів. Посічені сухі одрубки витикаються чорними гадюками. Велетні похмурі тріскають, ховаються в гущині. Закувала зозуля. Сонно. Через зелень б'є біле. Дорога кривиться жовтою глиною та чорноземлею. Заледеніло кущем листя, а кістяком дуби. Сильно чути гам обламаного миру. Гніде листя зачерствіло шумує, од кроків. День вечірній. Іде бородатий мужик, бовка під ніс, тріщить падалишнім листям.

— Ич, як співає! Ото!—чмокнув. Кроки сутеніють під деревом. Хата показується через пітьму ліса. Гуси ґерґочуть, а біля їх маленький —хлопчик тикає в пісок руками.

— Де мати?—Дитинка злякано опустила вії.

— Там, у хаті! Вони пораються!

Знову важкі, лісові кроки гудуть до хати. Сонце рожевить'волосся дитинки і сумно гладить брудну шию. З хати вийшов лісовий, важкий мужик, надів зашкарублу торбу через 'плече, зашнурував грізно бровами, поправив невідомого кольору картуз. А вона:

— Яремо! Ой, лишенько! Чого-б ти йшов? Хорони' пречисто! Знаєш який час: в Килівці-ж убили об їз-чого! А ти!... Не йди!—рішуче співають розіп'яті слова. Руки склались благанно:—не йди! Дитинка витріщилась. В загороді жалібно замукала корова.

— Не твоє діло!

— Яремо! Слухай, чого тобі треба? Є-ж чого їсти! Не йди!

— Мовчи!—Западали вуси, а борода збилась щетинисто.

— Тату! А страшні лісовики? Я чув, як вони свистять. І все свистять. Я вмію. Отак...—свиснув, тугою розлігся по лісові свист.

— Я тобі дам! Не свисти!

— Накличе біду!—Затихло. Тормошиться похмуро Ярема, збирає удилища, надіває кожуха—пішов-А в загороді біля хати корова.

— Мамо, який вовк! Він з'їсть наше теля?

— Одстань! А то дам T06j! Взнаєш!

А там гупають важкі кроки в тіні стежок. Хлопчик вертиться.

— Мамо! Я боюсь инколи лісовиків. Вони страшні,— каже.

А кроки несуться в гущину. Килим з трав, з квіток хитається. Іде Ярема. Розмахує мозолистими руками, а на плечах теліпаються хвости вудок. Думає.

"Що! Налякали? А моторошно, хоч і лісовики такі-ж люди. Е-е". Прозорий хвильовий туман падає на обміжки. Темніє річка чорна, схожа на Ярему. А ніч викидає посміх на дрібний дробіт.

Очерет. Крутий беріг. Внизу яма хлюпоче бережно піском. Білі осики привидами понахилялись у річку; одна зовсім упала: коріння попідрізувалось, наткало сухого павутиння. Десь заскиглив хворий рибалка, вимальовуючи причуди.

Став Ярема, озирнувся, закинув удки. Сів, підмостивши пеньок, очі мовчать, а борода обмерзує. Осика розтянуто упивається насолодою. Чиркнув сірник, запихкала люлька, зашмалив білий димок.

— Чи справді я один прийшов?—Не повірив, прикусив люльку. Обвалилась глина.

— Та й сумно. Скоро почне гугукати пугач. І—у! Чортяки-б його дерли!.. Тяжко, круто жити: кінці з кінцями. Еге!

А одвічна річка торохтить очеретом, а очерет киває голівками струнко по березі. Латаття плаває то вперед, то назад і на ньому жовті лілеї коронами повирізали профілі. Прошльопав, мабуть, лісовик через брід. Ярема злякався. А потім сам до себе:

— Може чоловік іде додому,—заспокоївся, стулив брудні руки під головою.

Річка пливе, в свічаді горить багаття неба іскристе та вода вимиває тихо пісок. Заснув, наче міцний мужик пригнувся, а зверху: . — Гу-гу, гу-гу!—тріпається.

— І зачав, проклятий!—Підвелась голова.— І всю ніч невгомонно гугукатиме.

Очерет соромно прислухається, шукає дна гостролистим дивом Порідчали сміхи, уважно задумувались: гугу—у! По черзі відверто питались у темряві, далі роздражнюючись поринали в холодну воду.

— А от жив Килівський об'їзчий, а тепер немає, бо вбили! А жінка?—коліна задерев'яніли та вгрузали в мокрий пісок. Вдавлювалась борода в руки. Думи гріє кожух. А над головою тріснуло. Приліг бур'ян.

— Це ти!—оглянувся. Такий самий дужий спускається по грузу. Яма випливає руки трьокутни-ками. Сів і цей.

— А веселіш. Одному якось ніяково. Ото почуєш щось хрусне, щось шелеснеться і, той, кожне ніщо лякає.

— Та вже-ж...—Знову димок змішується з парами.

— Ти знаєш, Яремо! Ту ніч одного з банди-т і в—лісовиків отих, вгепали, молодого, молодого. В Новоселівці. Милицинір пальнув, тут одразу тобі!

Сіпнув рукою і тільки взнав свій образ в ямі.

— А в Перівці вони дівчину на дуба спяли та й повісили. Так там тією дорогою ніхто й не їздить. Якось той... Вона була комуністка, та й видала їхніх більшовикам, так вони її туди—протяг тихенько Ярема.

— Та ні! Я чув, може не комуністка. А так: у неї там був парубок, вона йому й переказала. Доказалась. Казав хтось, що ворони клюють вже. А я знав тую дівчину...

Задумливо гурчить очерет, рябить річка молодими забутими здрогами. Низько припадає листя, перегинається срібними сторінками до одноманітногого верху.

— Тяжко жити... І чого ті лісовики б'ються? Нехай-би бились, а нас не чіпали-б, а то хвилини не дадуть забутись .. Ей, ти, тягни!

Затріпався шнур, вилазить з води мокрий.1

— Клюнуло добре! Що? Сом?.. Хоч цю ніч відпочину і то якось краще. Дома не вживеш: то прийде инколи—хліба дай! И—и, головорізи!

— Шибеники! Через їх і ліс вирубують—не забороняють.-—Насупилась капелюха.

— Та що там балакати! Що той ліс! Жив він— а тепер доживає, бачив—та й набачився. А гірко дивитись. Виріс я, де не підеш було —дерево струнке, високе, а гущина... А зразу подекуди самі пеньки. Не вирубають! Брешуть! Не такий ліс!—Запалився Ярема новим словом. Другий мовчить. З півночи подув різкий вітер, верхи високих дубів притулили віти. Кожух погрів щільніше.

— А Мотрона! Чув? Чоловік вмер, так вона злигалась з тим шибеником Червонощоким. Скажений він, здоровий...

— Туди й дорога... викресав різко лайку.

Ліс шумить. Рябить річка, коливається білими гребнями.

— Невже дощ буде?

— Ні! Це так?—Обернувся, заголубив очима по небові.-—Зразу перестане. Це вихор... Дідько лисий, тільки й балачки про тих. Нічого нового й не знайдеш...

Кусається беріг, сиплеться одірване листя по воді. Але затих одразу. Тиша.

— Не я казав! А знаєш, недавно кричав сич. . їх, як страшно... Ага! Оце їхав недавно один. Схопили лісовики, кажуть—перехрестись. Перехристився. Ну, а тепер, кажуть,-залигуй ноги в петлю. Та й повісили за ноги. Так один змилосердився—пристрелив, йврей то був. З містечка.