— А-а... балакати є про що! Змішує думки Ярема:—х-ех.
— А ти чув, що десь, де багато лісовиків було, так там повипалювали всі села: одні бовдури стоять. Отаке й у нас зроблять... Ото! Тоді!
І важко випростується очерет, підіймає гострі кінці, колишеться по березі струміннями довго. Тиха річка синіє, шерехувато одливає гілки та крутить омелу на воді. Сидять, люди дужі, немов дуби з— мозолями, важко, грізно кожен думає. Сидять, вмозо-ливши очі, шукають глибини в синяві. Зупиняються хвилі, наганяють одна одну, наче ненароком обнімають коріння латаття—слабими здрогами перемагають ніч. Застигає ніч, застигає очерет, і дві постаті застигають: ноги в пісок вгрузають. Срібне листя осик без вітру журно балакає. А крізь прозору синь моргають біляві хмарки.
Недалеко вдарило сокирою по дубові. Ярема з товаришем затихли; дивились їхні очі до стуку.
— Ага!—прошипів один. —Хто-ж рубає? Біля трясовини! Он воно що! Ходімо!
— А кинь! Хіба там один?
— Ходім, подивимось!—Пішли. Кущ шелеснув і забив гіллям слід.
— Темно!
— Мовчи йди!—Дійшли. Близько завітрив стук, зачорнів. Пилка деренчить, кидає тирсу.
— Там три! Над кручею дуба рубають! О, кляті! Круча ховає тирсу в позаторішніх бур'янах.
Вітер затягся в дерево. Коріння тріснуло. Долітає балачка.
— Об'їзчий не почує!!
— Він один, а нас аж троє. Посміє: трісне лоб. Сокира-ж є!-Стовбур хитнувсь на глибоку безодню.
— Скоро вже!
— Дивись. Корінь один. Мовчки рушай!
— Ніхто не прийде, бо темно!—Руки надуті в провалля хилять дерево.
— А звернути шию!—Крізь зуби Ярема скрипнув—бери кілок! Дам ділянки!—Рванувся звірем роздратований Ярема. Дуб падав,—маленьким тріском рвалось — валилось трухляве дерево. Запихкався об'їзчий, теліпає важкий кілок.
— Ага! Вас троє... Хто рубне сокирою? Ну, хто? Кажи!—Троє трохи сами не впали в провалля із дубом
— Кажи!—не своїм голосом кричить Ярема.— Пошматую всіх вас. Хто дозволив рубати?
Розмахнувсь об'їзчий; луснув, щось хруснуло.
— В кручу позакидаю всіх! Кляті! Ух!—Один упав, а другий матір згадав й шпурнув сокирою, але вона розчавучила тільки кору на липі.
— А де-ж ти? Ти! Сюди! Трусишся чи-що? Підходить ближче Ярема до другого. Сокирою кидаєшся, сукин син! Тікай, а то вб'ю!
— Не дуже,—третій обізвавсь. Он диви, не про-.махнусь.—Кинув і цей. Ярема хотів одхилитись і, як підрізаний, присів.
— А... вбили!... Ті два тікали не оглядаючись. А в бік гострим кінцем врізалась сокира і скривавлена впала, коли ударивсь об свіжий пеньок Ярема.
Прийшов другий.
— О, Яремо! Я-ж спіткнувся. Чого-б тобі було йти? Хоч-би донести до хати.
Ярема стогнав. Другий крутився біля його: затуляв виразок.
Потім побіг до хати. Там спали. Застукав. Злякана жінка одчинила нарешті, почула про чоловіка.
— Ой, лишенько! Чуло-ж моє серце! Казала — не йди! Плаче, а там пугач: гугу — у — гугу — у! Зливаються крики. А син Яремин пішов з дядьком по батька.
Виє простоволоса жінка. Витирає голими кулачками свої сльози хлопчик, собака дивиться на нього, потім сутужно підвів голову, з натугою завив.
А не так далеко од хати лежить на червонім пеньку Ярема, а в проваллі—дуб.