Завідатель устав, походив по темній кімнаті, потім засвітив лямпу і одчинив вікно. Із двору хлюпнула тихенька чиясь розмова. Завідатель вийняв із саквояжу товстий зошит, розгорнув його на столі і почав писати:
"23 липня.
Безмірна радість охоплює мене. Тут така глушина, такий непорушний спокій, що ще яскравіше вибухне те, що я зроблю. Мені здається, що в
цьому закутку, без всяких перешкод, діти стануть справжніми революціонерами. Бідні діти, мені завжди їх шкода, вони не мали щастя пережити найяскравіший момент нашої добиі Хіба можна одними оповіданнями збудити й виплекати те захоплення, що позасвідомо робить людину революціонером? Хіба можна стати революціонером, не переживши революції? Звичайно, ні. Правда, я й сам, уявляючи дитячу революцію, думаю, що вона буде похожа трохи на якусь буфонаду, але хто і коли відкидав велике значіння театру, та ще такого, коли певної межі між ним і життям ніхто не наважиться зробити? Дорогою я передумав дуже багато і тепер я можу сказати, що свою думку виносив,—всі деталі для мене ясні. Цікаво, як поставляться такі, як Настасія Павловна. Вони подумають, що я божевільний. На мою думку, достанеться найбільше економці; цю породу людей ніде не люблять залежні від неї, бо добробут кожної економки грунтується на скрині, до якої попадає половина чужого цукру, сала, крупи. Мені довелося чути дещо, коли гурток дітей розмовляв, не бачачи мене.
"Тут особливо потрібна революція, давно вже час струсити це болото. Ні, справді, що можуть дати дітям трухляві діди, або такі сантиментальні панночки, як ця молода Люда. Вони можуть тільки вимуштрувати, в кожну голову дитячу вселити страх перед своїм авторитетом, примусити дітей критися, ховатися з своїми думками. гА хіба можна виховувати дітей не знаючи такої багатої на іні-ціятиву, фантазії, вдачі? Підчас майбутьої дитячої революції кожна дитина почуватиме себе хазяїном, а не якогось Онисима Карповича, вона не боятиметься нікого, натура дитяча розкриється, покаже найтаємніші свої думки. Один день дасть їм досвід багатьох років!
"Діти, переживши надзвичайні хвилини, та ще при їхній фантазії, що сприймає умовне за реальне,—зрозуміють те, що лише можна зрозуміти досвідом і коли виростуть вони, то навіть, заплющивши очі, самим почуттям, вони можуть сказати, чого треба стерегтися, найбільша спокуса буде запорукою їхньої стійкости, бо не знайдеться нічого в світі, шоб примусило їх зрадити себе. Воістину— хто не пережив революції—той не революціонер.
"Звичайно, я буду обережний. Треба так робити, щоб жоден зубр з учителів нічого не знав, щоб гнів дитячий упав на їхні голови несподівано. Я поволі підготовлятиму дітей і одійду осторонь, коли буду непотрібний." Завідатель загасив лямпу. З великих радощів, що розпалили йому кров, він спрожогу вскочив на ліжко.
Раптом почувся великий вибух. У завідателя над лобом волосся змокріло. Здавалося, що затрусились стіни і розвалюється будинок. Деякий час завідатель не міг зрушити з місця. Лише коли все затихло, коли луна далеко в лісі вмерла, він встав і похитав ліжко, бо добре пам'ятав, що вибухнуло тоді, коли він ліг. З-під залізних ніжок випали спалені пробки. Іх там, напевно, поклали вихованці. У кімнаті було повно диму, як після ракети.
Люді обрид город. Вона його не то, що не любила, а просто не знаходила в ньому нічого гарного. Вона народилася в місті. Батько її був почтово-телеграфний чиновник, він рано вмер, і Люда жила спочатку з матір'ю, потім мати отруїлася, її довів до цього молодий, розбещений офіцер, в якого вона закохалася. У день смерти матери Люді йшов тринацятий рік. До того часу вона вчилась у гімназії, але, як осиротіла, то дядько, що взяв її до себе, як опікун, примусив глядіти своїх дітей, мити підлогу та поливати квіти. Яле й тоді Люда нишком, тихенько, щоб ніхто не знав, читала на кухні книжки. Як тільки покоївка засипала, вона запалювала каганчик і сиділа до другої і третьої години, перегортаючи сторінку за сторінкою. Вона сама не помічала, як проходив час. Спіз півнів лякав її, і вона гасила лямпу, боячись сердитого дядька. Тоді Люда перечитала дуже багато. Найдужче зона полюбила Тургенева. І потім через кілька років, коли поступила одночасно і на педкурси і за реєстраторшу у Виконком, покинувши родину свого дядька, вона не кидала думки виїхати з города. їй здавалось, що вона в глушині знайде інших людей, бо в місті всі, на її думку, були схожі на її дядька та на його жінку, що майже що-тижня била Люду.
Кінчивши педкурси, вона поїхала в дитбудинок. Найбільше їй став до вподоби Фомич. Вона з ним любила сидіти в кімнаті, любила слухати, як старий розказував, як і коли клює риба, коли немудрими словами малював їй ніч, вохку річку, ті думи, що їх так багато проходить, коли сидиш уночі самотній. Оповіданнями заслухувався і Коля, що завжди, коли був вільний, сидів у Фомича. Колині оченята горіли радістю; він, слухаючи Фомича, боявся заворушитися.
І ніколи не обридали ці оповідання, іщо-разу Люда, дивлячися на Фомича, думала: "Ніхто так не розуміє природи, як цей звичайний, сірий, лякливий надзиратель. Дж чудно."
Настасія Павловна цікавилася тим, що робиться в кімнаті старого вчителя, посилала підслухувати хлопців, але зовсім розчарувалася, навіть розсердилася на хлопців і прогнала їх, коли вони натякнули на обіцяний, цукер, розказавши все докладно.
Люда потоваришувала з Колею, називала його Ба-ришнею, але це в неї звучало ніжно, без іронії, не так, як у Сеньки. Вона давала читати Колі книжки, часто сама прочитувала з ним вірші. Коля мав товаришів, яким розказував, що читав, або чув від Фомича; згодом він приєднав їх до себе. Разом із ними він ходив до Людміли Петровни.
Одного разу сам Коля засидівся в учительки.
Вже' було пізно, коли в молельні хтось жалібно, навіть не по-людському, застогнав. Застогнав голосно, пронизливо. Коля затремтів, притулився до вчительки, немов шукаючи захисту, але й сама Люда щільніше закуталася в хустку. У будинку вже всі спали, і крім їх двох, нікого не було в кімнаті.
Раптом хтось застукав у двері.
— Можна ввійти?—почувся немов би знайомий голос, але не можна було пригадати, де саме його чули.