— Ні, такого, може, й досить для торговця, — втрутився каменяр Тгара, — але не для Хедвела. Він заслуговує на смерть, якою ми вшановуємо найвищих. Вважаю, його треба зв'язати й розпалити в нього під ногами невеличке вогнище, щоб поступово...
— Стривайте,— заперечив Лаг.— Посланець заслужив на смерть Посвяченого. Отож нехай його обережно, але так, щоб він не випручався, віднесуть до найближчого великого мурашника й закопають там по шию.
Почулися схвальні вигуки.
— І поки він кричатиме,— сказав Тгара, — за старовинним звичаєм не змовкатимуть тамтами.
Усі погодилися, що то має бути чудова смерть. Отож обговорили деталі й визначили час. Усе селище билося в релігійнім екстазі. Занепала духом лише Меле, хоча й сама не розуміла чому. Похнюпивши голову, вона пройшла селищем і піднялася схилом до Хедвела. Той, роздягшись до пояса, грівся під двома сонцями.
— Добридень, Меле, — привітався він. — Я чув барабанний бій. Щось готується?
— Святкування,— відповіла дівчина, сідаючи біля нього.
— Чудово! А мені туди можна?
Не зводячи з нього очей, Меле повільно кивнула. В неї аж серце мліло від такої хоробрості. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким чоловік мав удавати, що святкування власної смерті анітрохи його не бентежить. Сучасні чоловіки його віку нездатні зберегти необхідного в такому випадку самовладання. Та, звісно, посланець Тангукарі дотримуватиметься правил краще за будь-кого іншого.
— Скоро почнеться?
— За годину,— відповіла Меле. Раніше вона не приховувала від нього своїх думок і почувалася невимушено. Тепер їй щось наче за серце хапає. Вона не знала чому. Ніяковіючи, дівчина поглянула на Хедвелове чужинське вбрання, на руде волосся.
— Має бути весело,— промовив він.— Справді, дуже весело...— і вмовк. З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.
— Меле,— почав він.— Я...
Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.
— О Меле!
— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього. Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.
— Що трапилось, радість моя?
— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.
— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.
— Ні! Будь ласка! — благала вона.— Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про
які розповідав?
— Якщо ти так хочеш,— відповів він.-: Але...
— О любий! — скочила вона на ноги.
Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:
— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!
І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.
Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповіла вона Лагові нові посланцеві плани.
Старий поважно кивнув:
— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?
Меле зашарілась і не відповіла. Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:
— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.
— Та ж ні! — вигукнула Меле.— Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний... Найвищої!
— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В'ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.
— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!
— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.
— Хіба він не вартий нашого чекання?
Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп'явся в дівчину очима:
— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся
залишити посланця для себе.
— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.
— Цікаво... — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.
Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.
— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!
Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього вово впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав. Але помер з усмішкою на вустах.
Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:
— Часто Іглаї бував біля цього дерева?
— Авжеж. Він завжди під ним обідав.
Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:
— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!
— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.
— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.
— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті.
— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг.— Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.
— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.
— Атож, святотатство, — насміхався інший.— Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.
Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо й спокійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.