15
Християнство як мораль і релігія ніде й близько не підступає до дійсності. В ньому є цілком уявні причини ("бог", "душа", "я", "дух", "нескута" або навіть "скута воля") й вигадані вчинки ("гріх", "спасіння", "ласка", "кара", "прощення гріхів"). Спілкування між уявними істотами ("бог", "дух", "душі"), вигадане природознавство (антропоцентричне; цілковита відсутність уявлень про природні причини), вигадана психологія (повне нерозуміння своєї природи, тлумачення приємних або неприємних відчуттів, наприклад, стану nervus sympathicus[8] із допомогою знакової мови релігійно-моральної ідіосинкразії: "каяття", "докори сумління", "диявольські спокуси", "присутність господа"), вигадана телеологія ("царство боже", "останній суд", "вічне життя"), Й усім на досаду цей цілком вигаданий світ значно відрізняється навіть від вимріяного світу: адже цей останній віддзеркалює дійсність, а вони її фальшують, знецінюють і заперечують. Тільки-но як протилежність поняттю "бог" з'явилося поняття "природа", то слово "природний" стали вживати замість "проклятий", – увесь той вигаданий світ породила ненависть до природного (дійсності!), він є проявом глибокої огиди до реальності... Але цим усе й пояснюється. Хто ж має підстави всілякою брехнею відвертати від дійсності? Той, для кого вона – страждання. Та якщо дійсність – страждання, то це нещаслива дійсність. Причиною зародження несправжньої релігії й моралі є надмір невтішних відчуттів і обмаль утішних: така несумірність є зародком decadence'y.
16
До такого ж висновку спонукає й критика християнського поняття "бог". Народ, який вірить у себе, ще має свого власного бога. В ньому він ушановує чинники свого процвітання, свої чесноти; свій добробут і силу він відбиває в істоті, до якої за це можна пройматись удячністю. Хто багатий, той прагне роздавати; гордий народ потребує бога, аби приносити жертви... За таких умов релігія – це одна з форм удячності. Людина вдячна сама собі і тому їй потрібен бог. Такий бог повинен мати змогу допомагати і шкодити, бути як другом, так і ворогом, – перед ним схиляються і в доброму, і в злому. Через те ніхто й не відчуває протиприродної потреби каструвати його й перетворювати на бога лише самого добра. Лихий бог потрібен так само, як і добрий: адже своє існування людина завдячує не тільки терпимості й зичливості... Навіщо такий бог, що не знає гніву і помсти, заздрості і глуму, хитрощів і насильства? Що, може, ніколи й не відчув чарівливого ardeurs[9] перемоги і нищення? Такого бога не розуміли б: навіщо він здався? – Але ж тоді, коли народ гине, коли він відчуває, як без сліду зникає віра в майбутнє і надії на свободу, коли покора видається йому доконечною необхідністю, а рабські чесноти – запорукою виживання, тоді він мусить змінити свого бога. Тепер бог стане полохливим, боязким і скромним, почне схиляти до "душевного спокою", до відмови від ненависті, до поблажливості й "любові" до друзів і навіть до ворогів. Він без упину моралізує, заповзає в пустки всяких особистих чеснот, стає богом для кожного, робиться приватною особою, космополітом... Колись він представляв народ, його силу й душу, потяг до влади і загарбань, – а тепер він просто лише добрий бог... Справді, ніякої іншої альтернативи для богів нема: вони або відбивають жадання влади, – залишаючись народними богами, – або ж безсилля й покору, стаючи з необхідності добрими...
17
Там, де хоч трохи ослабне жадання влади, незмінно зароджується фізіологічний відступ, decadence. І відтоді божество decadence'y, обтяте з усіх чоловічих чеснот і звичок, доконечне перетворюється на бога фізіологічно підупалих і недолугих. Проте слова "недолугі" вони не кажуть, а називають себе "добрими"... Не треба довго думати, аби зрозуміти, в які історичні миті вперше об'являється дуалістична вигадка про доброго і лихого бога. Поневолені інстинктивно перетворюють свого бога на "добро в собі" і, керуючись тим же інстинктом, бога своїх переможців позбавляють усіх добрих рис; вони помщаються на їхньому богові і роблять із нього чорта. Отже, обох – доброго бога і чорта – породив decadence. І як можна ще й сьогодні піддаватися простакуватим християнським теологам і разом із ними казати, що розвиток поняття "бог" від народного бога, "бога Ізраїлю", до християнського бога, до уособлення всякого добра є поступом? – Але погоджувавсь із цим навіть Ренан. Ніби Ренан мав право на простакуватість! Бо ж у вічі впадає протилежне. Коли з поняття "бог" вилучити силу і смілість, гордощі і жадання влади – всі передумови життєвого розквіту, – коли його мало-помалу обернути в символічний костур для потомлених, у рятівний круг для всіх потопельників, коли сам він зробився par excellence[10] богом злидарів, недужих і грішників, а означення "Спаситель" зрештою стало другим найменням бога, то про що ж свідчить така переміна, така обтята божественність? – Бо ж, по суті, "царство господнє" стає більшим. Попервах жив у ньому тільки його народ, тобто обрані. Та відтоді бог, як і сам народ, пішов у світи, на чужину; цей найбільший космополіт уже ніде не посидить спокійно і, зрештою, перетворив на свою домівку ввесь світ: перед ним уклякають "незліченні тлуми" й половина землі. Проте бог "незліченних тлумів", цей демократ поміж богами, аж ніяк не гордий поганський божок, – він зостався євреєм, богом закутнів, усіляких похмурих кутів і шпарок, усіх нечистих халуп цілого світу!.. Його світова держава скидається на підземне царство, шпиталь, країну печер і гетто... І сам він блідий, безсилий і такий decadent. Навіть найблідіші з блідих – добродії метафізики, ці альбіноси понять, – опиняються зверху й запановують над ними. Вони так довго обплітають його павутинням, що й він, приспаний їхнім снуванням, теж обертається в павука, стає метафізиком. І відтоді він світ виплітає з себе – sub specie Spinozae[11] стає дедалі блідішим і тоншим, перетворюється на "ідеал", "чистий дух", "absolutum"[12], "річ у собі"... Падіння бога полягає в тому, що він стає "річчю в собі"...
18
Християнське розуміння бога, – бог як покровитель недужих, як павук, як дух, – одне з найогидніших уявлень про бога, які будь-коли створили на землі; воно, мабуть, є навіть найнижчою точкою висхідної лінії розвитку різних уявлень про бога. Бог виродився і замість пояснювати й незмінно потверджувати життя, почав його заперечувати! Слово "бог" оголошує війну життю, природі і потягу до життя! Бог – це основа всяких обмов "цьогобічного життя" і всіляких вигадок про "потойбічне". У богові обожнили ніщо, жадання порожнечі проголосили священним...