Жадання влади

Сторінка 3 з 20

Фрідріх Ніцше

11

Ще одне слово проти Канта як мораліста. Чеснота – це все-таки наш винахід, наша особиста потреба й оборона; якщо ж розуміти її інакше, це просто згуба. Те, що не сприяє життю, стає йому шкідливим; чеснота з самого лише схиляння перед поняттям "чеснота", як того хотів Кант, лише шкодить. "Чеснота", "обов'язок", "добро в собі", загальне і знеособлене добро – все це вигадки, якими кенігсберзький китаєць потвердив занепад і ослаблення життя. Найглибші закони життя й розвитку вимагають якраз протилежного: щоб кожен мав свою чесноту, свій категоричний імператив. Якщо народ плутає свій обов'язок із поняттям обов'язку взагалі, він простує до загибелі. Найглибше – аж до самого кореня – руйнує будь-який "знеособлений" обов'язок, усяка жертва молоху абстракції... І чому це не відчули, який ворожий життю Кантів категоричний імператив!.. Адже він спирався тільки на теологічний інстинкт! Слушність поведінки, до якої спонукають життєві інстинкти, доводиться втіхою, а ті нігілісти з християнсько-догматичним нутром розуміють утіху як щось ганебне... Таж найшвидше руйнування тоді, коли людина як автомат "обов'язку" працює, мислить і відчуває без утіхи, без будь-якої внутрішньої потреби і глибоко особистого вибору. Це ж бо найкоротший шлях до decadence'y, ба навіть ідіотизму... Отже, Кант – ідіот... І така людина була сучасником Гете! Лиховісний павук уважався німецьким філософом, – уважається й досі!.. Я остережуся казати, якої я думки про німців... Хіба ж для Канта французька революція не була переходом від неорганічної форми держави до органічної? Хіба ж він не питав себе, чи є така подія, яку б можна було пояснити чимось іншим, окрім моральної природи людини, так що вона відразу й довіку потверджує "схильність людськості до добра"? І Кант відповів: "це революція". Хибні інстинкти геть в усьому, протиприродне як потяг, німецький decadence як філософія – ось що таке Кант!

12

Я не казатиму про скептиків – кількох пристойних постатей в історії філософії, – зате решта навіть не знала перших вимог інтелектуальної справедливості. Всі ці великі мрійники й дивовижні звірі мов ті жіночки: "прекрасні почуття" для них аргументи, тугі й випнуті груди – міх божественності, переконання – критерій істини. Зрештою ще й Кант зі своєю "німецькою" невинністю, вдаючись до поняття "практичний розум", пробував обнаучити цю розбещеність, відсутність розумового сумління. Він зумисне вигадав такий розум, володіючи яким, ні про який глузд уже й дбати не треба: в ньому відлунює лише мораль, піднесена вимога "ти повинен". Зважте, що майже в усіх народів філософ є дальшим розвитком священицького типу, – і тоді ця священицька спадщина – карбування кожним своєї фальшивої монети – вже не буде вас приголомшувати. Коли в людини священні завдання, приміром, поліпшувати, рятувати чи звільняти людство, коли у себе в грудях вона відчуває божественність і виступає рупором потойбічного імперативу, то, взявши на себе таку місію, вона ставить себе поза межі будь-яких сумірних із розумом оцінок, ба навіть освячує себе цим завданням, уважає постаттю якогось вищого порядку!.. Хіба ж священика обходить наука! Він для цього стоїть занадто високо!.. Але ж досі панував священик!.. Він визначав поняття "істинне" та "неістинне"!..

13

Цього не треба недооцінювати: це ж ми, вільнодумці, самі є втіленням "переоцінки всіх цінностей", запеклої війни давнім уявленням "істинне" та "неістинне" і перемоги над ними. До найвартісніших поглядів доходять найпізніше, але найвартісніші погляди – це вже методи. Всі методи й засади наших сьогочасних учених зневажалися тисячі років, їм самим не дозволялося спілкуватись із "порядними людьми", – їх уважали "богоненависниками", хулителями істини, "одержимими". Вчені були ніби парії. Проти них повставав увесь пафос людства, – людські уявлення про те, чим має бути істина і яким має бути служіння істині: кожне "ти мусиш" досі було спрямоване проти нас. Об'єкт наших досліджень, наші дії, наша спокійна обережність і сумнів – усе вважалося гідним осуду і зневаги. Зрештою цілком слушно спитати, чи це, часом, не естетичні вподобання так довго тримали людей у сліпоті: вони вимагали від істини живописних ефектів і водночас жадали, шоб вона ще й зачіпала почуття... Наша скромність уже давно суперечила цим уподобанням... О, ми впізнаємо цих божих індиків...

14

Ми перевчилися, ми в усьому стали скромніші. Вже не виводимо людину з "духу" і з "божества", а повертаємо її до тварин. І, на нашу думку, це найсильніша – бо найхитріша – тварина; наслідком цього виступає її духовність. Із другого боку, ми боремось проти пихи, яка ще й сьогодні прагне зіп'ятися на ноги: мовляв, створення людини – це наслідок грандіозного попереднього задуму, вершина тваринного розвитку. Але людина – аж ніяк не вінець творіння, поряд із нею на тому ж шаблі досконалості стоять усі інші істоти... І ми, коли йдеться про людину, стверджуємо таке: проти всіх інших істот людина, – навіть з усім її цікавущим змістом, – найбезпорадніший і найхоровитіший звір, що, збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях. Що ж до тварин, то вперше ще Декарт із гідною поваги сміливістю думки наважився розуміти тварину як machina[7]; вся наша фізіологія пнеться, аби довести це судження. Але, йдучи за логікою і всупереч Декартові, не вирізняймо й людину: те, що сьогодні ми взагалі розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.

Раніше людині як одну з прикмет істоти вищого порядку надавали "нескуту волю", але сьогодні ми відібрали в людини навіть волю, і саме це слово вже не має ніякого сенсу. Старе слово "воля" служить тільки для позначення певної індивідуальної реакції, яка є доконечним результатом спільної дії цілої купи почасти суперечливих, почасти узгоджених подразників: воля вже не "діє" і не "спонукає"... Колись у людській свідомості, в "духові" вбачали доказ високого походження людини, її божественності; щоб удосконалити людину, їй радили, аби вона, немов черепаха кінцівки, втягла свої почуття досередини, урвала спілкування з усім земним, зреклася тлінної оболонки, – і тоді залишиться головне: "чистий дух". Але й тут ми розважили ще ліпше: усвідомленість, "дух" почали вважатися просто симптомом відносної недосконалості організму, спокусою, химерою, хибою, тягарем, який без потреби виснажує нерви, – ми заперечували, що може існувати довершеність, допоки залишається свідомість. "Чистий дух" – це чиста дурниця: коли ми не врахуємо нервову систему й почуття, "тлінну оболонку", то ми прорахуємось: далі немає вже нічого!..