Він трохи помовчав. Далі знову запитав:
— Так за скільки оддаєш землю, Самсоне? Запахаю тоді швидко.
— Та так, як люди: з половини.
— З половини не буде. Бери третину! Самсон похнюпив голову, вагаючись:
— Ну, добре, я ще подумаю,— сказав він і поволі вийшов із хати.
Удень мама ходила тиняючись, немов п'яна. Засмутнілі очі дивились у землю глибоко й зосередковано. Вона, мов сама собі, сказала:
— Сьогодні я чула, сину, ніби земля дзвонить.
— О, це ви знову своєї,— обізвалась сестра.— Та то ж, мабуть, в ухах у вас дзвонить.
— Та ні ж бо, таки чула навсправжки, як із яру постав дзвін, такий повний, великий. Устав ніби з землі й пішов на ліси — так тихо, а мені аж затремтіло все. Це вже земля мені важить.
— О, починайте, мамо! — сердито сказала сестра.
— Коли б ще Христя сюди прийшла. Побачусь, тоді щось треба думати. Так не хочу більше жити.
— Е, мамо, сидіть краще тут. Куди вам?
— Не знаю, доню! То таке, що не можна знати!
Вечір сьогодні якось швидко надійшов. Звідкись важкими скелями насунуло хмар, на захід вони в скалках сонця загорілись полум'ям, підвівся вітер.
— Холодно як! Завтра дощ або вітер великий, не інакше.
— Мамо, чого ви така? Що вам?
— Не знаю, сину, важко мені стало!
Швидко стемніло. Тоді вітер голосніш загудів, погрозливо й журно заголосив ліс.
Ми незабаром повечеряли й лягли спати. Ще звечора я чув якісь важкі кроки; в хатині брата хтось нашвидку стукав дверима, бігав на леваду.
Незабаром все стихло. Я не знаю, коли й що саме сталось, але хату перерізав страшний, пожежно-гострий, розпачливий крик:
— 1-і! Ай-а-а-а-а!
Він мов десь розірвався і тоді раптом упав у землю.
А слідом за ним жіночий голос довго затяг голосити.
Я зіскакую з постелі, нашвидку одягаюсь, вибігаю з хати.
Двері в хатину одчинено. На постелі в головах, під стіною, горить свічка, освітлюючи спокійно-смугляве личко дитини. На ньому грає тиха, мрійлива усмішка.
Братова впала перед ним на коліна й навзрид голосить.
Я зовсім не чую слів — тільки коли-не-коли вириваються якісь тихі повторювання:
— Та кому ж ти ягідок калинових принесеш, мій синочку? Брат стояв нерухомо, скам'янілий. Очі йому горіли, дико
вирячені й застиглі на одній крапці. Але незабаром він ніби отямився, стрепенувся, зирнув до мене,— тоді рішуче підійшов до ляльки: % ф
— Він живий. їй-богу, живий! Ти дивися, як він посміхається. Миколо, Миколо! Вставай-бо! Ану, вставай!
Він поторсав дитину.
— Зажди трошки, Оришко! Я цю хвилю. Я ось винесу його надвір. Тут нічим дихати йому, нічим! Зажди, зажди!
Він швидко бере на руки дитину й вибігає з хати. Невістка, не втихаючи, голосить, ніби не помічаючи цього. Я йду слідом за братом. Брат сливе біжить і шепоче:
— Дихай, Миколо, повніш! Дихай-бо! Ну, ну! Ти дивися, як свіжо надворі. Ось ну-бо, дихай!
Та раптом він помацав дитину, немов отямився.
— Холодна! Як крига холодна!
Тоді кидає трупика на землю, падає сам, знову підбирає трупика, тисне до грудей, немов зогріти хоче, й виє диким, несамовитим виттям:
— А-а! А-а! Сину мій, Миколчику! То тебе вже більш ніколи не буде, сину мій!
— Брате! —кричу я,— отямся, ходімо до хати! Але він не чує мене.
— Навіщо мій рід перевів? Про кого ж мені тепер дбати, синочку мій? Про кого побиватись, синку! Та коли ж ти тепер поглянеш на мене, коли усміхнешся? А-а, мій янголяточку!
Серед нас несподівано з'явилася мама. Вона стурбована, хвилину постояла. Тоді нахилилась:
— Харитоне, Харитоне! Ну-бо, вставай, сину, та не побивайся так!
Він мовчав.
— Синочку мій, ходімо до хати!
— О дійди од мене! Чуєш?
— Ай Боже ж мій, Боже! Та чи ти, хлопче, розуму позбувся? Що це ти на мене кажеш! Та невже ж я тобі лиха зичу?
— Одійди, падлюко, а то вб'ю!
— Харитоне!
— Ти думаєш, щастя дала мені, що на світ народила? А-а? Мама. А що б ти мав, коли б тебе зовсім не було? Харитон. Хе! Чим злякала!
Підходить Павло й злякано, широкими очима дивиться на все.
— Синочку, сину! Та же ж ти мені рідний, як і всі. Дурний ти, несамовитий!
Та раптом Харитон зіскакує і в одну мить впивається в матір і несе її кудись у кущі.
— Уб'ю гадюку!
Це сталось раптово. Ми біжимо слідом за ним. Мама лежить заніміла, а над нею Харитон щось хрипким голосом шипить:
— Ну, тепереньки все! Більше не будеш мучити! Заріжу, сучко стара!
Він нахилився, щось углядів, заплющив очі й істерично застогнав. Брат Павло бере Харитона за плечі; той спроквола пручається.
— Хто мене зв'язував? Хто мене топтав тут? Всіх дармоїдів, всіх глитаїв, пройдисвітів у світі... А-а!..
Але швидко втихає й спроквола і втомно іде за Павлом.
Я підходжу до мами. Вона лежить і стогне розпатлана, розкидана й знівечена на землі.
Коси їй із сивими стрічками розпустились на отаві.
Саме тоді тривожним золотом загорівся схід — і коси в мами засяяли білястим світлом.
— Мамо, мамуню!
— Ти ще тут, сину? Не покинув мене?
— Ні, мамо. Ходімо додому!
— Ні, тепер вже ні. Тепер вже кінець усьому!
Вона в якійсь глибокій задумі,мов сама з собою, говорила:
— З моїх надрів, сину, родилось усе-все! Тепер, виходить, помирати мені й усьому... а так, може, й землі помирати треба.
Я тихо підводжу її. Вона встає. Здивовано і втомно оглядає, отрушує... Тоді я беру під руку її, і ми тихо, поволі йдемо до хати.
Я нахиляюсь до неї й тихо кажу:
— Мамуню, люба! Чуєте, он уже на новий ранок,— і показую на зорю.
Мама підвела очі, стомлено поглянула.
— Ні, вже годі,— і захитала головою.
— Що годі, мамо? Ми вплелися у вінок оцих земель. Нам у вічності бути.
Вона лише простогнала.
А ранок горів тривожно-чітким золотом. В синім тумані йшли в небо гострі верхів'я лісу, легкими східцями, як полохливі свічки, десь позабуті на узліссі.
Сьогодні день тривожить мене надміру. Ця густа мряка, й вогкий вітер дме з півдня.
Я почуваю, що кожна частка мені розривається й розрізує другу. Я не знаходжу собі місця, бо мозок мій горить до болю великого.
Тоді тихо виходжу, і йду вгору, й падаю на землю, притиснувшись гарячим лобом до м'якої отави, й так зостаюся нерухомо на довгі часи.
Мені проходить, крізь тоненькі мури мого черепа, по моїх жилах разом з кров'ю дух земного гумусу, міцна сила трави й землі. А біль мені ще дужче наростає.