— Ти, кропиво, й справді заслуговуєш, щоб тебе королевою величали...
ПОЛИН-ТРАВА
Мабуть, приємним було кропиві те визнання, бо якусь! мить на її листі вигравали золотаві лелітки.
— Хочеш, покажу тобі моє зелене королівство? —люб'язно запропонувала Світланці. І, не чекаючи відповіді, хитнула стебельцем:—Познайомся, ось мій братик полин. Мабуть, ти вже чула щось про нього?
Дівчинка промовчала. А що їй було казати? Чула від мами приказку: "Гіркий як полин". Ото, здається, й усе. Не похвалятися ж такими знаннями!
— Атож, гіркий,— погодилася кропива, ніби підслухала Світланчині думки.— А ти зірви кілька його листочків, розітри та приклади собі до коліна. Бач, як припухло, десь ударилася, мабуть?
— Ударилася,— призналася Світланка.— Спіткнулася, як до ставка бігла купатися. І прямісінько на камінець... Болить...
— Отож прикладай швиденько!
Дівчинка так і зробила. Біль потроху вщухав, а незабаром коліно як і не боліло. От дивина!
Тут з-під даху їхньої хати спурхнув горобець, дзьобиком відщипнув полиновий листочок і шугнув з ним до гнізда. Кропива похвалила:
— Розумна птаха. Горобцеві, певно, допекли комахи-паразити, от він і заходився вимощувати гніздо полином. А тепер уся нечисть порозбігається від полинового духу.
— Від пташок і люди перейняли цю науку,— нарешті встряв у розмову сам полин.— Ще й зараз подекуди І в хатах розвішують пучечки моїх стебел, щоб вигнати мух. А то й туристи під час мандрівок чіпляють уночі в наметах — від комарні рятуються...
Світланка подумала: "Це добре, та як же люди терплять отой противний полинів дух?" Хотіла запитати про це, але не встигла: знову кропива вгадала її думку, випередила:
— А він зовсім не противний. У вас, людей, навітя казка є про запах полину. Може, навіть ти чула її... Жив-був у незапам'ятні часи хан якогось степового племені. Потрапив він у чужу країну і прижився там, забув свій край. А як умовляли його степовики вернутися додому! Байдужий був хан до тих умовлянь. Тоді прислали йому із рідних країв пучечок полину. Понюхав, і вже ніщо не могло втримати його на чужині! Ось який він, полин!
ДІДУСЬ ХВОЩ
Далі кропива познайомила Світланку з дідусем хвощем. Дівчинка не могла зрозуміти, чому хвоща називають дідусем. Цю маленьку рослинку, схожу на іграшкову сосонку, личило б називати дитинчам. Та, коли хвощ розповів про себе, виявилося, що він справді найстаріший з усіх зелених сусідів.
Ще давно-давно, коли й людей не було на Землі, коли в тутешніх місцях палило тропічне сонце, хвощі разом з папоротями вкривали всі довколишні простори. Але були вони тоді могутніми рослинами і розгойдували свої широченні віти так високо, що до них навіть нинішні дуби не досягнули б!
Та поволі змінювався клімат, з'являлася нова рослинність. Щоб вижити і не щезнути з матінки-землі, хвощ змушений був із розлогого велета поступово переродитися в непоказну сосонку. Хвоща люди так і називають: сосонка. А первісні хвощі-велети давно перетворилися на кам'яне вугілля...
Хвощ — одна з перших рослин, з якою подружила людина. Найпевніше, це сталося так. Первісній людині не повезло на полюванні, і вона залишилася без їжі. Спробувала жувати, що трапило під руку. А під руку потрапляли весняні пагони хвоща. Вони не тільки втамували голод, а навіть здалися смачними. Відтоді хвощ і став добрим сусідою людини.
Придивившись пильніше до цієї рослини, первісна людина несподівано зробила дуже важливе відкриття — на її кореневищах є бульбочки, які можна споживати! І містять вони крохмаль. Звичайно, первісній людині було байдуже до крохмалю, вона й не знала, що то таке, головне, бульбочки оті можна їсти! То була для нашизі далеких-далеких прапрадідусів і прапрабабусь "картопля". А справжню картоплю, нашу нинішню, привезли через тисячі-тисячі років з Америки. Довідалися про] хвощові кульки археологи — учені, що вивчають минуле розкопуючи давні-предавні поселення людей. Вони й досі знаходять на таких розкопках посуд із висохлими хвощовими бобами...
Світланка пригадала, що бачила хвоща, намальованого! на палітурці дідусевої книжки, де про лікарські траві! написано. Чого б то? Який стосунок має хвощ до ліків!
А виявляється, має. З цієї трави роблять мазі й ними! загоюють виразки. Та ще він може кров зупиняти.
Ну, а на колгоспних ланах, певна річ, хвощеві нічого робити. Не стануть же вирощувати його заради отих закрохмалевих бульбочок! З них, як кажуть, наїдку мало. Тут він тільки заважає, бо навіть худоба його не їсть. Бур'ян та й годі. Тому хлібороби намагаються позбутися цього надокучливого бур'яну. Проте це не так просто. Адже хвощ розмножується не лише спорами, а й кореневими відростками. Коріння хвощове сягає глибоченько— приблизно на метр, тож спробуй доберися! Та ще коли кореневище дрібниться на частинки, кожен шматом здатний народити нову рослину...
І все-таки хлібороби навчилися виживати хвоща. Вони й підкошують його і "прополюють" за допомогою хімії. Агрономи знають: росте "дідусь" на кислих грунтах. Тому, запримітивши його десь у полі, беруть собі це на карб і вже для тієї ділянки добирають відповідні добрива. Тільки в Австралії хлібороби не мають з хвощем клопоту, бо там він просто не росте...
ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ПРИЧЕПА
— Даруйте," а коли ж настане моя черга розповідати? У мене аж язик свербить, бо ми теж чогось варті...
Це заговорила чималого зросту рослина, спроквола погойдуючи великим листям.
Кропива усміхнулася:
— Причепа-лопух не промине нагоди похвалитися.
— Так уже й похвалитися,— добродушно басив лопух. Я просто хочу, щоб звернули на нас увагу...
— Ти ж до кожного липнеш...
— На те я й лопух-липух,— зовсім не образився велетень.— А дівчинці, може, якраз цікаво буде про нав лопухів, послухати. Правда, дівчинко?
І, не чекаючи відповіді, забубонів:
— З нас, лопухів, можна мати неабияку користь. Ну передусім ми їстівні рослини. Наше листя годиться і ні борщ, і на всякі там салати. А коріння — то особливі річ: його можна їсти і печеним, і смаженим, як картоплю. Подекуди з нього, навіть солодкий сироп варять і варення...
— Зачекай,— перебила причепу Світланка.— Якщо ти вже такий знатний, то чому опинився тут?