слова не змовчите. Вера, я ж вас по-людськи просила; там якийсь чужий чоловік у сіни вперся й заснув. А ті мені зразу цих трактористів. Та ще ж такий хитрий. "Я у вас пересплю в сінях, бо п'яний не хочу додому йти*. Еге, не буде діла. Я тобі зара не таких свідків приведу. Що мені твоя жінка? Але якби-но впустила у сіни, то не було б тоді на мою голову? О-йой. Вера щось не дуже охоча була бігти помагати. "Та хай, може, переспить справді". Ну то веди його до себе, як ти така розумна.
Але щось треба було робити з цею хатою. Бо де так далі жити. Ганя осьо вбивається, що хлопців обох позабирають в армію, вдвох з Петром на дві хати. А що ж ти думала,— тепер спробуй. Як я тебе колись просила: "Ганю, пусти одного
хлопця, хай у мене живе, я його вдягатиму, й до школи проведу". Де там. "А, нічого з тобою не зробиться". Та й тепер побачиш. А не було такого настрою хіба, що вже й послухалася б тих бабів: не кидай хати, бо там добра не діждешся Однак мені шкода було дочки, що вона не знала, де з тими двома дітьми подітися. Треба ж було помогти. Що я за мати після цього буду. Отож за другим приїздом зятя ніяких сумнівів більш не виникало. А, поїду. Ще з раз навідалася в село. Тізеба ж було за цю хату домовитися: купуватимуть вони її чи ні. Бо мені якось уже й байдуже було, аби скоріше.
Коли це Ійня пише, що матері стало погано, бо вони якось з Петром на колгоспному "бобику" заїжджали в Яроповичі; і я поїхала провідати. Мати вже давно перейшла у нову хату, а стару поки що не чіпали; щось там Андрей думав з нею. Ще за вітчимової пам'яті їх обох просили: перебирайтеся. Але вітчим чогось не мирив з Андрієм. Та й той не дуже хтів його. А матері ж як,— не покине самого; та й це таке життя було. Хазяйство спільне, ну й ходили одне до одного. Але кіно це, як вони ще нарізно жили. Стану в дворі і не знаю, куди перш заходити. Мати тягне в свою хату, а сестра гукає з того порога. Та й так мирилися: пообідаю в батьків, а потім ідемо у нову хату обідати; дід Максим і собі, тільки мовчав за столом. Заходжу у хату, а мати садить на ліжкові скраєчку, дивиться телевізора. Поночі так у хаті; сказала "добривечір", а мати оглянулася, одказала та й знов дивиться. Що ти будеш робити з цею бабою? Хотіла гукнути, але сили якось не було; згадала, як Ійня розказувала, що так само заходила в хату, й мати не впізнавала. Ну та й сіла собі в дверях біля печі на стільчику; там якісь торбинки повиймала, гостинчики; мати любила, щоб їй щось привозили, хоч цукерка Коли й мати обізвалася: "Ярино, це ти?" — "А ви хіба мене не впізнали, мам?" Мати тихше якось: "Та чому ні?" Вдома якраз нікого не було; Женю то бачила на буряках; сказала, що трохи досапає й прибіжить. Питається мати: "Яринко, ти їсти хочеш?" . їсти мені не хотілося; це б лягти з дорога, зігріти нога, бо чогось крутили. "То лягай на ліжкові та й спочивай".— "А ви ж тут спите",— знала я, але полізла на ліжко й ноги під подушку сховала; лицем до телевізора зразу лягла. "Будеш спати зо мною". Сміюся, але ж нічого не кажу. "О, колись спала, а тепер уже соромишся". Розказую, що продала хату сестрі Гані, і як вони не хотіли брати, то я в плач; вони ж обіцяли зразу Ще як у селі жила, а не в дочки, то до мене церковні бабки приходили ночувати. їм на Закусилівку далеко було йти, й вони просилися на ніч. Покладу бабу під ірубою, а сама ще сиджу шию, і балакаємо. От ті бабки почали забалакувати мене продати їм за вісімсот, а Ганя взнає "О, то за вісімсот й ми взяли б". Вони якраз нову хату зводили, то їм дерева треба було. От я тих бабів збігала, замикалася ввечері, буцім нікого вдома нема. А вже як збиратися до дочки, питаюся в Еші: "Що ви нічого не кажете, мені ж їхати". Ганя якось мов не до мене "Я ще Петрові нічого не казала, що він думає". Не дочекалася, поїхала, а вже потім узнала, що Петро з Павлом Порохнюком приходили, довбали стіни: побачили, видно, що попідшивало знизу, кажуть, за таку хату аби п'ятсот хто дав, то й добре. Але мусіла навідуватися; там же добро було якесь у хаті. Й до Ійні йду ночувати, бо страшно самій: стеля ввалилася в кутку; колись хоч ночви на горищі ставили, як дощ; садок заріс, як ліс Це як першого разу виїжджала до дочки, то замкнула двері, лобом притулилася до замка й приказувала: "Замочку дорогенький, гляди мою хатку*. Замок той висів, аж поіржавів, проте хтось лазив через вікно, бо багато не стало в хаті — піджаки якісь були, книжки синові Думала там на одного, але чіпати боялася,— сказіться ви де. Увечері за столом Пшя заговорила: "То щось же треба з ідею хатою думати". Бачить, що я ходжу замислена, жду. Петро мусив уже казати: "Як хочте, п'ятсот дамо". Мені то вже й все одно, хай роблять, як знають. Вийшла за хату, виплакалася, а вранці першим автобусом поїхала. Мати мені за тих бабць: було б їм одпродати. Хто ж знав. Якщо так брати, то дерево там ще добре було, дуб. І під ногами дошки не гнилі. Верх, правда, нікудишній, але звідкись набрали всі стіни закидати в новій хаті Ще й досі тими обаполами розпалюють у печі. Та й мене сміх розібрав; дай, думаю, матері набрешу: "Мамо, це вже як я заміж піду, то ви мені грошей дасте".— "Який у хороби заміж; і де я тобі їх візьму?" І тако кулаком легенько натовкує. Вона мою вдачу знала. Колись бабу ІЬндзюрку, материну свекруху, як підманю сліпу, то та на кошик випреться й летить через нього в картоплиння, і прокльони несе. Або пиріжки покраду, а тоді всунуся тихенько в хату й старчачим голосом попрошу милостині; а баба злазить з печі, лап-лап на припічку, а пирогів нема, і в крик "А, це те лукаве покрало,— прояво, потороча". Порохнюк оно хіба раз до Г^ні зайде, розказує, як йому страшно в хаті самому. Аби це хтось був, бо так і в двір серед ночі не вийдеш. Не хочу я й твеї хати; то жила для дітей, не було як думати; а це й так вибачайте. Але була б послухала ІЬню; ще як у дочки жила, каже "Приїжджай, дурна, сідай у стару хату, і грошей нам не тра". Там ще верха перекрити, та й було б. Бо якраз онука закомандувала; от нема де уроків робити; вже на бабу вовком дивиться. А то каже якось, що буде на
мене наговорювати Е-ге, як ти така; а я ж хотіла з тебе дитину зробити. Та хіба я не бачила, що їм ця машинка у печінках сидить. Хоч цей кооператив трапився. Зразу то боялася; думаю, поділю гроші між дітьми, а там як буде. Та й тепер добре; є куда дітям з'їхатися,— це для мене найбільша радість.