А диво, що дочка Лена якось за тебе казала. Мені там у голові; я на роботі цілий день, а ви собі хазяйнуйте. Хіба я могла за всім услідкувати? "Ти знаєш, мамо, а Славка такий; ковбасу їсть, а не ділиться". Мене диво брало; звідки ця ковбаса? Дочка то з двома малими дітками приїхала, певне, буде думати. Але як я вже сама переконалася, що батько лазив, то мені наче замкнуло. "Еге, не крав, кажете,— не могла втгерпіти Ніна,— а Славка оно ковбасу де бере?" — "То що, в магазині ковбаси нема?"— вирішила твердо так казати. Але що та Ніна; хай оно за себе думає. Інше вражало: Ліда Порохнюкова наче аж виправдовувала,— ну це й не дивно: батька люди поважали, щоб ти знав, бо не одне пам'ятало, скільки він добра кому робив, ще як на молочарні був,— каже "ТЬ він голодний сидів, та й заліз". Бо-ж, де він голодний? Я перед лікарнею риби насмажила з магазину, а сам він виписав вівцю в колгоспі,— засолила йому в діжечку, то це — їсти не було що? Дочка з сім'єю з Апатит приїхала, то ще те м'ясо їли, з'їсти не могли. Не мене одну диво брало. Хіба той міліціонер не виказував Грицькові: "Мы же с тобой за одним столом сидели, Гриша, как ты мог?" А міг. Там таке віконечко, що й дитина не пролізла б, не те що. Всього я вщ батька й узнала, що за те віконечко. "Кудою ж ти вліз?" — "А в віконечко". Тамара з нашим кумом Миколою Турчуком вертаються з Житомира, десь так підвозив її, відмикає вона буфета, а Грицькові що робити? Зіклав голову на руки, мов спить. "О, Григорій, а що це ви тут робите?" Бігом у комірчину, а там мішечок з набраним. Не встиг. Це такого дуру в голову треба було — удень полізти. Ця Тамара дурна була б,— поки вони там що, вона доклала в мішок Та й на тобі, як ти такий мудрий. Одробляй на верткшвському радгоспі, щоб знав. А це ще ж тюрмою пахло; але минулося, на якісь одробітки послали. Тепер цим жінкам є за кого переказувати. Переїжджайте й ви, Іра, бо він тут живе, де доведеться; якусь кімнатку на фермі виділили як завідуючому. А певно. їм швачку треба було. Приперся раз на коні серед ночі, "Чого це ти віриш усім, дурна, нікого у мене там нема". Ото клопіт великий,— про мене. Побачив, що мені бацдуже, поклав два пряники грубі на стіл — і вйо. А потім розказував, що пішки до Вертикиївки добирався; од стовпа до стовпа дороги не міг знайти. Таке мело. Кінь з переляку одірвався й побіг, а ти, Грицю, нозями, нозями.
Що це ти мелеш,— ой-бо, Вера. Я вас такими повпивани-ми ще й не бачила; хоч так то й добре, що разом зберуться сім'єю. То ти не знаєш, як мені Вера Бойчукова божилася. Вони думали якусь поживу на цьому мати. А то вони не знали, що не хотіла я їх нікого, буде з мене й батька одного.
І ти мені не розказуй; а то я не знаю, що Люба раз говорила. Але Любі повірити можна; мало ми з нею удвох намучились, як батька не стало, а Слава пішов учитися далі. Того їй, бідній, така й пам'ять гірка за сільське. Ти думаєш, мало їх було? Ти того дядька зі станції не дуже й знаєш; він один час з Січка-рем у майстерні робив. Але жив на станції; така в нього жінка доладня була. Не раз принесе плаття пошити; хва-а-лить мене. "Ви така, Ярино, гарна, геть на свої роки не показуєте". Чогось вона мене любила. Але їй, бідній, не довго довелося пожити. Як у неї ця грудна жаба. Вона тиждень якось зі сну не вставала; ну, думають, вмерла. Але вона чоловіка покликала й сказала перед смертю: "Павло, якщо ти захочеш женитися після моєї смерті, то бери тільки Ярину".
Але що ж, як він такий був, несміливий. Десь тако на вулиці, то тільки буркне "добрий день", й духу його не стане. А ти мені тепер кажеш, може б. Може. Як я тоді не хотіла, то нащо воно мені зара? Чи ти думаєш, Порохнюк після батькової смерті не поглядав? Він тоді вже на заготовки в сільпо перейшов, а там далі й продавцем "задєлався",— мені й од нього проходу не було. Бачу, йде наче до артілі; а я сиджу під вікном на повітрі, щось намітую; не хотіла й бачити його, чогось так спротивила за батька. "Крути, крути,— чую вслід,— нікуди ти не дінешся".
А ти мені розказуєш. Батько хоч який був, але він завжди за сім'ю вставав. Думаєш, чого він до Арсена сікався не раз? Я в емтеесі якраз трохи робила; ви ще менші до мене приходили допомагати. Арсен думав, що захотів, те йому й буде. А як я йому показала зуби, то він готовий був з'їсти мене. Буду ще на нього дивитися,— мазнула віником по морді. На батька коли біла гарячка найде, він собі місця не знаходив. Бігає поза хатою, камінці в малину кидає; це так на Арсена сердився. "Що ти до моєї жінки маєш? Вона пас усіх годує". Арсенові проходу не було. Але що ти за батька будеш казати? Чи це він так уже не міг, як не вип'є; та й хіба та смерть дурна не забрати. Як він уже до такого доходив. Що листа прокуророві писав на Арсена. Що той на них нападає, до його жінки чіпляється.
Прочитала цього листа Клікмаїрші, а вона: "Бо, Яринко,
він же такий розумний. Так написати". Ну да, його ще з пам'яті
зовсім не викинуло. Або заходить раз Ганя Киселиха. "Іра, ваш Гриць такий розумний. Пішов до Канарської, каже, що ви не
так показуєте дітям задачі розв'язувати. Треба отак. Канарська тоді — та й так можна; є два способи. Тоді батько тихенько своєї; вам пшона не треба? Або гречки. Чи гороху. Канарська — ні, Григорій Кирилович, дякую. А потім Гані переказує, вже по сусідству,— вони ж колись і в нас трохи жили, поки не перейшли у ту хату, де Дідовський був; ти, Вера, повинна пам'ятати,— за цей розум батьків. Мовляв, питався, чи крупи не треба.
Тоді я вже попоплакала. Од кого ж ти крадеш,— од сім'ї свеї. Що за літо пристарається, за зиму виносить, виміняє. До сміха доходило. Сиджу якось під грубою, чую: на горищі шкряб, шкряб; відром зачерпує зерно. Або як заторохтить — горох насипає. Я в сіни; горище відкрите; й у крию злодій. А він з повним відром суне по драбині. "Чого ти кричиш, дурна?"— "А як же ти думаєш жити? Хто ж так робить?"—"А ти мене годуватимеш". Та й недовго ж і годувала. Не стає батька,— крутися, вдово. Ви думаєте, Ярино, що; не могла й цього, Вериного Бойчуччиного галасу позбутися довго. Ви хіба не самі до мене прийшли? Як ці хлопці вам помагали, то мені яке діло. Та й правда. Що мені нав'язували цих трактористів з емтеесу Поселять їх у цьому цегляному будинку, з аптекою через стіну; а їм що, якби хто варив, а так то всього поназносять, й палива розстараються; як ті стовпи оно, що їх тут була бригада міняла на новіші, поріжуть мені; та й це такі сусіди. А вас усіх заздрість брала на вдовине щастя? Що ви