Та й та радість минула, бо син так на неї глянув, що їй і мову потягнуло: "Сідайте вже, або чого стояти". ГЬтовий їх був пороздирати, й жінку з газетою, й дитину, що їсти не хотіла, і бабу цю на порозі. їй ці невістчині слова в очах як мухи скачуть; треба їй, треба мені, мені треба. Мовчав би вже. ГЬтова була за невістку вступитися,-"еам би взяв щось путнє та прочитав, дитину одно тільки навчаєш якогось віршика, що ще як вона в школу ходила, то такі вчили. Не добре хіба знати, що в світі де робиться, вичитують собі, в телевізор подивляться, та й легше їм. Не так, як тобі; вбив собі у голову та й катується і цих біля себе мучить. Вона й на роботі шану має. А ти тільки бурчиш на неї.
Аж у крик; дитина обізвалася до неї: то перейди два крюки, втулися між ними на саморобній лаві; вона б її сама погодувала, але ж як ці затовкують, слова бійся сказати.
"Я зара десь заховаюся, щоб тобі легше було,— признавалася дитині через очі,— потерпи трохи та й вийдемо десь".
Вона б їй могла розказати; не таке оно запам'яталося з сільського життя. Навитягають картоплі з банячка, де поросяті варилося, внесуть огірків чи капусти з льоху, здору вріжуть, і така добра їм ця вечеря. А тато її ще й шматочок хліба винесе з собою на вулицю, так йому дуже хотілося. Не голодні ж були; вона день і ніч не вставала від машинки, бо на діда Грицька надія мала була, ще й у школі сина хвалили,— він до науки брався.
Втікала б, забравши дитину з цеї обклеєної та заставленої кухоньки, хай собі добалакують, як їм учорашнього мало. Це ж треба такого терпіння: ніч пролежати з вибалушеними очима, як вони вміють, щоб тепер оддати одне одному злість, а тоді вже на інші муки розлазитися, по цих роботах.
"То чо ж ти, дурний, лютуєш? Скільки осьо я, мати, знаю, боюся тобі признатися". Але ж комусь вона мусить розказувати? Чоловікові. А ти наберися терпіння, а то геть як батько гаркаєш. От ти знаєш — слухай собі. Понаїжджало якогось начальства, кинулися до пальт, а її під чиїмсь висить; той мусив знімати своє на руку, щоб подати, та й сором; а мовби й утіха, бач, позалицявся. Похіхкоче й перестане.
Це ж вона їм ці сніданки в муку перетворює. Була б уже одірвалася од стіни, попросилася, хай посунуться, й вона сяде. Але пливуть якісь мов тіні повз неї, та боком, боком, а вона готова виправдовуватися, кричати, що вже їла б, вона їсти хоче, тільки верніться подоїдайте, кому ви ці сухарі назбируєте? Тако тільки день їм зіпсувала; ну не хотілося тобі, пір'я старе, то щезни, сховайся, в стіну врости, хай не бачать тебе! А тепер одсиджуй сама. Еге, гляди щоб; біжком вже тобі щось подадуть, а їй ця страва не лізе, доїсть осьо після дитини, позбавивши її муки, чаєм зап'є, та й вистачить їй на цілий день. Вони собі з дитиною згодом посідають, як звикли, й так гарно пообідаю!*", що аж. Дивилася на невістку й не знала, ну чим зарадити; щоб вона до людей до кого лиха була, то Ярина не помічала, й дочка оно старша з Апатит приїде,— ця розірветься, й побалакає з усіма, не те що сино-ньо; зачиниться в тій кімнаті й нема його. А сестра тлінна ходить, що, бач, не раді їм.
Готова була зірватись ця мова. От доки вона тут сидітиме? Там сестра вже клене, мабуть; обіцяла над'їхати якісь плаття позчіплювати, бо голі ходять, але як вони тут часу не мають провести, а цю пеню малу одпускати не хочуть з бабою
В СеЛО. гупV *
"Як їхати, то всім разом",— пам'ятала вона невістчині вчорашні слова. А то не правда, а він її чомусь в селі не бажає знати,— посадовить у хаті й сам гайда.
Там хіба одна в невістки напрошувалася? Ліда й досі як побачить, то аж кинеться: "Цьоцю, а ви самі приїхали?" Така зробилася, гора, од двох чоловіків аліменти йдуть, на фермі щось трохи поробила, а цс пошту носить. Вона їй не могла пробачити, бо нащо цс таке видумувати: "Я чула, жінка вашому синові не пере".
Він як збереться в село, то їй це шиття з рук падало. Самого так не хотіла одпускати: хай там не волочиться, бо скрізь впізнають і без цеї чарки хороби одпустять. Там щось то порозказують, а самі позиркують, чи не другий Грицько з нього вийшов. Мала вона вже сором: інший раз боялася в Кодню приїхати, бо як не од сестри, то так почує. Аж крикнула раз, ще в хвіртку не зайшовши: "Мій син до Марії заходив". Сестрі — що, не її ж діти, хай собі йде, куди йому тра; а в неї ще страх за батька в душі не пропав: приїхав, то сиди не виходь. Хоч би Петро мовчав; каже: "Стою на містечку, а Ліда питається".
— Взнавай, що тебе там цікавить,— не давала синові опам'ятатися,— я тобі за інше село розкажу, а туди не їдь.
А сьодні вже рада була б, та його самого щось з пам'яті викинуло: куди він такий поїде?
Не той голос почувся самій, як, бувало, бере якимсь хазяйським, аж незнайомим собі голосом заповнює порожнечу в кухоньці; чом, то дитині краще ж з нею. Й невістку цей голос впокорив; ще сіпалася, не знати за що хапалася, але зісмикує фартушка, біжить плаття брати, все, що під спід, і знов на цю кухню — перевдягатися.
Вчепиться мала за спідницю, по-о-отупцяли обидві з п'ятнадцятого, бо ліфтів бояться, як чорта, і в радість їм ця маленька геть бабця з третього поверху. От поки дитина наохотується поливанням, вони посідають і кожного разу є трохи що розказати.
Бабці одна думка; яку хату мала й покинула в селі, город тако попід гору, а рушників не злічити; а тут їй уже не тако добро, і на сина сказ находить.
Чого такого Ярина не розповіла б своїм, то з цею бабусею втіха була за що-небудь признатися: от не з тих, що ший їм та ший, ще й не вгодиш.
— Я то у вуха їй не вкладу,— й собі підпинала спідницю попід коліна, сидячи на лаві, припнутій ланцюгом до скоби; а в бабці, бач, ще й фартушок зверху, як у давнину.— Але ж ґвалт. Взнала, де я живу, так хотіла перевідати. Сідай, чаєм тебе напою, а так що ж я можу сказати? Ви там самі розберіться, в нього сім'я. І в матінку, і в батечка, аж хреститься, їй-бо: потреба їй була перевірити, чи я така, як вона уявляла. Кричу в телефон до сина: "Що ти собі думаєш? Ще мені твоїх знайомих не вистачало!" Сміється, каже: це та божевільна. Але по-людськи до неї: як ти в таку дорогу зірвалася? Ще й сон перед тим; беру нащось розказую. Ніби приїхав, але в куфайці на голе тіло; вдягай ту сорочку з шафи, та й буде на перший раз.