— Хапайте з того боку, Ганю!— Так-так, якби-но до цього возика доперти як, та тамо в городи, й вивезуть його з небезпеки. Ще такого важкого, ай-бо, не доводилося в руки брати — чи це кінець світу, чи яке над цим подвір'ям прокляття опустилося. Беруть насилу звалюють цього аж мертвого чоловіка, щоб рятувати, не бачити його тут, і попід новою хатою потягнуть у берег.
— Ганю, вступіться-но трохи, щоб посторонком не вгріло. Ґвалт, де їхні чоловіки? Чи вже їм і вікувати тут самим над
цією ношею, яку, може, нікуди не тра правити, а хай туго каменем і зостанеться. Проте доки пхали, то ще з ними віра йшла, що щось живе в цьому возику перебувало, і їхня дорога освітлювалася доброю метою; вони б навіть співали, піддобрю-ючись до цеї віри й гріючи її в собі, а там уже як буде. Й почуте з возика знов це слово, до якого вони ніяк не мали сили звикнути од першого разу,— дурна — позбавило їх
бажання до пісні; вони й так пертимуть, аж не пенькнуть, раді цьому слову, як з неба почутому, й кожна щось шарпнулася доказати за нього, хай хоч і сороміцьке, аби втішити його, як догоджають безнадійно хворому, аж кожну його нісенітницю й побажання доводячи до крайньої межі бажаного й омріяного мовби й ним і тобою, але насправді то тільки тим, хто вірить у це вже лише несвідомо. І за новим поворотом по цьому осінньому городу, ще такому теплому і живому, з гарбузами по ньому де-не-де й невикопаними буряками, Шня, набираючись сили, щоб їм разом попхнути возика на високу межу на той, Маринин, город, не гукнула злякано, як то першого разу, а довірливо запитала в цеї м'якої купи на возику:
— То скільки ж він заправить?
1 купа аж так грайливо, буцім і не було їй знаття про
можливе небуття, втішила:
— От ти знаєш, даси на грам.
Таке примарилося, буцім двох імен своїх не може назвати, й що не лапне у просторі, то якесь третє ймення ввижається, й от чує, що вже до тями приходить, і слово якесь жадане з'являється; ото/думає, як в очу стане воно їй, буде тоді.
♦Чого він за це слово чи ім'я допитується й відшукати не може?— вже зовсім стямилася од сну.— Т£а-но йти щось робити".
А йому чось ніхто й не одкаже, так поховалися з переляку; то батько тяму втрачав, сяде вночі серед хати, скрізь позапалює світло й балакає. Вона стара осьо й то знає: якби ж то цю мову глядів, а то кидало по всьому світу, та й мусиш позабуватися, але ж їй радісно стало, коли все тіло ожило від німого сну, й вона, лежачи так без руху, згадала за те своє слово, якого ще не могла осягнути допіру, й таке воно схоже до синового, аж бігла б уже з такою знахідкою.
— Що ти хоч, сину?— пробувала гамувати велику радість, бо то, може, й не син, а знов ці якісь заброди піддобрюються так з коридора; от обізвися, то вже тобі: "Вчиняй-но, Ярино, куди ці меблі заносити?" — та подавай карбованці впоперед себе, мовби вони захисток. Диво брало, що й тими грошима хороби одіб'єшся: "Сідай з нами, ми ж не якісь там". Я трохи
подумаю й буду знати.
Але що це таке, що вона не розбере, з якого боку сонце, ніколи воно в усіх зразу хатах не стояло. От буде мовчати й нічого не скаже, стане до цього одвірка скронею й погляне на всю їхню сім'ю, як вони посідали до столу. Але й стало відомо, звідки цей страх,— вона подивилася понад їхніми головами, й так той світ на два боки вабив до себе, що аж
крикнути захотілося; чом це її не пускають? А то вони не бачать, на якому вона кам'яному порозі у просвітку між багатьма сонцями, а за порогом така сама з цього каменю немов капличка собі далі, і поріг той ні до чого не причеплений, а за капличкою поле й садочки якісь повиростали, й от нема їй ходу в той рай. Не її воля була рушати, поки тут щось не вирішиться, скільки в житті доводилося терпіти, а це хіба така
мука,— горе мені.
Було б спитати, чи кому треба те слово, що вже собі всівся б, та й, от би й вона мала якесь виправдання за ці запізнілі входини, але вони її потребували за цим столом: "Одбудеш ще раз, ми ж їмо". То піде вдягнеться; вона ніколи в самому платті не переступала сюди порога; хай скажуть, де її кофта. Повісить собі на стільчику, і їй ближче; от неодмінно десь перевісять; а в ту чорну лаковану шафу, вбий її, не полізе. Тепер відчиняй на всі двері,— думаєш, тако зверху тобі й покладено. Чи вона їм що хоч слово коли сказала,— так усього ж вам хочеться, люди. Скільки могла, обдаровувала кожного, але боргів ніколи не мала, ну й дітям не пробачала їх. То хоч би вже не ховалися: спитає, скільки,— неодмінно за менше признаються; ще син був якось правду казав, а це й він узяв звичку викручуватися, що не знає, в невістки спитайся. Та не перекупляєте всього. Що ж тут ваше? Боялася доторкнутися до тісно повішених плечиків, мацне та й тобі обвал цілий. Тако й за день ладу не даси.
Ще ж ту сорочечку привезену й не вийняту з сумки десь треба вмістити Як він любив її одягати в селі, а потім дивитися не хотів, так і провисіла в неї роки під людськими до примірки платтями. Славна така сорочечка, однесе й синові: "На, вдягни, не сиди в майці, а то послухаєш — голим треба ходити". Вона цього не розуміла, щоб на очах в дитини матері перевдягатися до останнього; хай бачить, за тою новою педагогікою. Вона чуманіла од цього перевдягання; ну це ти вже так горнешся, аж тіло виставляєш: дивіться, я тут усенька перед вами. Не знала чого, але якась довіра зненацька огорне серце, й подивиться любо тако на них усіх трьох, та й хай. Однак могла коли, то дитину забалакувала: "Ходім, чо ти витріщилася? Дай мамі вбратися в щось друге".
Тра цю шафу якось замкнути, бо чогось так душу одвернуло од того всього чужого, та й де ж цій сорочечці бідній місце?
Знов ступнула півкроком на кухню, веселенько стріпнувши сорочкою до них трьох за столом, щоб зрадів же: дивися-но, сину! Але потроху до неї доходила якась мова: "Сідайте вже, мамо, дитина на вас дивиться і собі не хоче".
Вона щось питалася б, балакала не вгаваючи, щоб тільки її не займали, так добре їй за ними дивитися, на сина слухняного в сорочці білій на випуск Ніколи вона так рано не їла, й нехай вони одчепляться.
— Сину, то ти не придумав хіба?— ще на раз якийсь випередила їхнє роздратування.— Я осьо й то щось згадала.