— Г-а-а, що вам думати. Ідіть оно скажіть, хай випустять хлопця, й живіть собі
— Ганю, чуйте, не мона так. Гріх буде.
— А в Москві вам лучче буде? Розказуйте.
— Тамечки мене посадовили, кажуть, хазяйнуйте, а ми пішли на роботу. Аякже.
— Еге, їм наймичку тре. Як оно Богинька поїхала, а тепер вернутися не може. Хто її де прийме.
— То ж, може, біля невістки. А цс дочка. Хоба дасть покривдити?
— Ой, мовчіть. Марино. Я б не хтіла ні біля дочки, ні в сина.
— То вам добре, Ганю. Про що мова.
— Та нема мови. Мови нема Ідіть і взнайте, поки не пізно.
— Порохнюк осьдо приходив. Каже. Я за хадзяйством погляджу. їдьте, Марино. А що я йому скажу? Як я корову здала в колгосп, бо не було з ким на базар везти.
— Було б Петра попросити, він поміг би.
— А гичка на городі в купах зіпріла, що годі й курям покришити.
— А кукурудзиння було б продати. На віники держите дочці в Москву?
— Ой, Гандзуню, не сердьтеся, серце. Я ж була дурна.
Порохнюк хтів за тридцять рублів одкупити на зелене, а я ні, п'ятдесят. 81
— Певне що дурні.
— Там латочка славна була, правда, Ганю?
— І нам не сказали.
— Я ж думала, що Порохнюк возьме. Він тамечки що не день тупав на городі, роздивлявся.
— А воно йому тре?
— Я вам знаю, Ганю?
— Синові, може, думав у Розкопану.
— Я б вам, Ганю, даром оддала, так не маю що.
— Мені й з бабиного городу буде, аби здужала. Ви-но про друге думайте.
— Та вам діти попорають, я знаю.
— Чо, Клава з Тол і ком приїхали, то всю картоплю викопали.
— Чуйте, Ганю,— подивилася,— а це правда, що вона
з свекрухою погано живе?
— О, ще б цього бракувало.
— — Я чо питаю, Ганю. Бо я бачила, яка сваха надута сиділа. Вони житомирські. Щось, може, друге хтять.
— А, неміч їх знає.
— Ганю. Діти, може, вкупі не хтять жити. Клава мені казала, що думають у Левків перебиратися. Каже, цей Житомир навсточортів уже.
— Чого. Ми з свахою той раз гарно посиділи.
— То ви гарно. А як вона на свата дивилася, щоб не пив. Думаєте, я не бачила, Ганю?
— Ви на друге думайте, Маринко.
— Та вже ж не як.
— Було б спродати яке збіжжя, та й до дочки з грошима поїхали б.
— А кольку їм.
— То ви думаєте, вони вас так приймуть?
— Еге. Осьо капусту пошаткую, і хай як хтять.
— Приїхала сваха до свахи, притулила...
— Вона, коровисько, й не встане. А чоловік сам собі наїсться, то ти ж його хоча проведи. Тако субота, кажу, да-но чоловікові гарно пообідати. А він утром їв, каже. Бо-ж, коли це ще той утр був...
— А вона де робить?
— Певно. Чуйте, Ганю, це якби ви свого Петра так доглядали?
— То це ж у селі. Там, може, і ще як
— Так-так Я їм навезу, хай эвдуть.
— Глядіть.
— їден син у криміналі, а баба хату покидає.
— Як тра, то я курей погляжу.
— Дивіться-но, Ганю, чого це я приходила? Єй-бо, присей-бо, забула.
— За шатківницю питалися.
— А ви найшли чи й не дивилися?
— Ви знаєте, Марино, десь не бачу. А ми в вас хіба брали?
— В Порохнюка спиталася. В нього нема, Ганю.
— А в Степи не заходили?
— Чо я до неї піду? Ми з нею посварані.
— Вона мені перед осінню казала. Десь хтіла позичити.
— Я вам знаю, Ганю?
— Спитайте. Може, з онуків котре давало.
— А, щоб же ж їм останній раз давало.
— Бо моя баба як і переховає, я все 'дно найду.
— Та я вже й хати позабувалася, Ганю.
— Аж вкрай вулиці йдіть.
Маринка зняла з штахетки паличку й боязко просунулася за ворота. А там геть як бабуся пішла.
А-бо, їм цю квартиру вділили з сином, то до пуття й не знала, радіти чи ні. Але бігла осьдо по Чуднівській та до якогось хлопця, що їй чогось на Яринчиного показував, аж
гукнула: "Доброго здоров'я, здрасцє".
Аби це Яринин хлопець, то передала б там якусь листівку, але де ти її будеш шукати. До сестри її, Гані, вона чогось не мала бажання заходити, як бувала в селі,— це одколи померла баба Прокопчучка. А цього хлопця була б спитала, якби не такого страху. Вона й оглянулась, перейшовши вулицю, щоб
до базару їй ближченько.
Десь тут мона було випити цього кофію. Сухарика вона брала з собою. Бо поки той газ уключать на новій хаті, то ще попобігаєш, ой-ой.
Але якби вона не пам'ятала з якоїсь зими, що Яринин хлопець усе шапку набік тримав, мов те вухо їдне затуляв, що його бракувало. Але це так гарно йде вулицею — з обома вухами, тільки півлиця якось трохи біліше. Візьми тако крейдою нашаруй, та й це тобі біле. Тільки чого він цього піджака солдатського вдів без погонів, ніколи на йому не бачила. Ярина десь була розказувала: так шкода, що не привіз нічого солдатського. Оно внуки-хлопці діждатись не могли. А він якісь білі штани доп'яв, теніску шовковеньку — ще такі до війни носили,— тільки черевики солдатські. "То ти на це гроші просив вислати?" — сміялася мати з цього портфеля синового. Ну як мішок
Здалося їй, що й хлопець не так поспішав уперед, куди йому тамечки було йти, раз оглянувся,— і їй в душі похололо, що це він її впізнав.
Знайшла у фартушку талончика,— такий смішний сусід у неї, шофер з автобуса, де побачить, дає ці талончики, м'які такі. "Беріть, беріть,— так по-сільському трохи забалакує,— може, коли дитину поглядите". Вже-ек, який гандж з цеї баби. Осьо своїх не догледіла путньо, то чужі їй на хоробу здалися.
Цих талончиків у кожній кишені. То перше не дуже любила у ці тролейбуси лізти — такого людей! Але що їй зараз скоріше треба, то мусиш втовплюватися.
Вона тулилася до задніх дверей ближче, де більш людей, бо раз попробувала спереду — не так тісно, як мулько. Ці старі лаються — гірш нема. А тут вона любила примоститися на великому крісельці, де раніше, кажуть, кондуктор сидів. їй звідси далеко видно — і в той, і у той край.
Ну то чогось їй ця баба з-перед очей не йде Де ж це вона могла бачити її? Але такий ґвалт знявся, що тільки слухай. Розірвуть бабу, й знаку не стане Одна там, дебела молодиця, то вже вчепилася. "Я вам, тіточко, покажу, нікого не слухайтесь" А носатий дідок з шкіряною сумочкою балакав та й балакав, хоч його вже мало хто й слухав. Як він це місто знає, то ніхто так не знає, то чому це йому не вірять, що на базар злазити через одну. Схожа чимсь на нього бабця, здається, тільки що з більшим носом та такими ріденькими сивими кісками й собі перебивала охочих побалакати, але її мови чутно не було. Й вона ж місто знала не гірше од інших