Згорить хата, то я в синовій помиратиму. Хай доглядає",
Дурняла себе, але що далі крок ступне, то якийсь сміх розбирав.
"Хоч одна хата згорить на містечку. Казатимуть, чия то хата згоріла. А то Біженчишина".
Вона зупинилася проти цього дерева; таке вище зробилося, як стала близенько. Акація якась, назвав би так дерево. А стукіт їй чувся немов ще тоді, коли вона й не бачила дерева й не думала про нього.
-Той дятлик трудився, аж порох сипався донизу Вона побачила такі два світлі рівчачки на темній корі. Собі довбе та все нижче, нижче добирається — зручніше їй так. Пташині маленькій.
Й сонце їй стало видне у тому рідкому гіллі. Тепер вона бачила тільки сонце з якогось туману, неначе, бо й очам не боляче було до нього звертатися, а дерево, дятлик уже десь ближче були до неї чи аж у ній поховалися, що вона про них і думати не могла лиш як про дерево й дятлика й рівчаки на корі, бо це могли бути не дерево, дятлик, а світ якийсь інший, новий, у якому вона жила, але ніколи про нього тями не мала.
Та й це могли бути сніги, а не суха трава на землі, бо що могло так відбити той інший світ під ногами, як не вічні сніги— отож, побачивши під ногами увесь той світ — небо з прихованим сонцем, птахів, дерева,— вона подумала, що боїться ступити не те що далі й піти цим відбитим світом, а крок навіть маленький зробити, бо тоді чи страх якийсь, а чи радість небувала захоплять її всю й не дадуть думати, балакати не дадуть, скажуть їй, що от ти наша, й чого тобі ще бажати.
— Чуйте-н, Ганю, ви пожичали в мене шатківницю. Вона мені так тре.
— Еге, десь у коморі. Зара внесу.
— Думала, щось зроблю,
— Єй-бо. *
— Капуста ще на городі всталася, то я б її пошаткувала.
— Стійте, стійте, зара побачу. Це баба ще десь сховала, треба воно їй було.
— Ще з тої госени хтось узяв. В Порохнюка спиталася, він каже — нема. То я ще до вас.
— М, слухайте, Марино. Я собі покладу, як позичу, та й знаю. А баба ж не може, переховає. От ще ж!
— Мені це самій типір. Хоч ґвалт кричи. Я не маю до
кого слова сказати.
— То ви перебираєтеся чи тут будете?
— Ганю, я вам знаю? Пишуть, щоб приїжджала.
— Поїдете, роздивіться. Хату тільки не продавайте зразу.
— Я й так її не продам. Хай стоїть. ІЬть і не хочу думати.— Марина ступнула трохи у хвіртку, бо вуличкою перся тракторець з порожнім причепом — видно, на обід.
— Диви-н, як п'яний, Ганю. Чий це поїхав? Я їх уже не взнаю.
— А Степин.
— Повиростали так діти, нових багацько, йдуть вітаються, а я не знаю, чиї вони.
— Степин хлопець. з моїм Ігорем пішли разом на трактори, їх цілий клас захтів у колгоспі робити.
— Ти бач, то тобі добре.
— Правда, Марино?
— І Петро перегону привезе, та й живете якось.
— Еге, йому тепер добре. Вже з людьми не з'їдається в тому гаражі. Повезе врано молоко на Житомир й назад приїжджає.
— То тобі добре, кажу.
— Чого. Оліка в армію забрали, тільки Клава який раз приїде. А бабин город на мені.
— Я знаю, що ви їй копали.
— Ну то копали, а за города ми платили. Викопаємо й знесемо на її половину.
— Тепер хоч трохи одпочинете, Ганю. Бо я ж бачила, як ви мучилися.
— А, хай воно сказиться. Я до них як прийшла, то вона ходить по хаті та палицею штурляє в мої торби. Так не хтіла мене. %*. щ
— Ну да, вона ж добра якогось бажала, а ти гола прийшла.
— І дивіться-но, Марино. Так хотілося на своєму пожити, а я хазяйкою на старість стала. Вже й того життя скільки.
— Там вам ще ой-ой-ой, Ганю.
— Взяли б і ви Порохнюка та й жили собі.
— Ой, Ганю, я знаю, він їден. Але мені дітей шкода.
— З гектар буряків зайняли б, як я осьо,— засміялася Ганя,— чи вже не подужаєте?
— Чому ні. Але я хочу ще поїхати подивитися до дочки в Москву. |і МІ
— Ви ж їх бачили цей рік.
......... ■""'■■............■ чім ■■■■ ■■ ■ ' — ■
— То це онука приїжджала, мені тра дочку побачити.
— Як же ви там з ними помиритеся?
— А вони ж у мене живуть, то нічо Як, Ганю?
— Сварки не було ніякої?
— Я її тільки вистидала на городі. В хаті змовчала. А то що це таке? Я в сіни, і вже чую, димом смердить. Потім кажу їй, знов накурилася, гонуко. Вона мені мовчить, не знаю. Стала біля нього на городі й тільки губу кусає. А він лагідний хлопець, навчився все робити. А вона то їсти так і не зварить.
— Будете бачити.
— Я поїхала той раз, Ганю. Стукаю, а сусідка каже, що їх нема, на дачі. Туди тільки на таксі доїдеш. Якось добралася, а вони пораділи, мама, мама, садовлять мене.
— Хай би хоч написала.
— А що вона напише. Га, Ганю? Я знаю, що вона думає. Хай собі думає.
— А суд уже був? Бо я не знаю.
— Ой, не питайте, Ганю. Був суд, був.
— Чого ж ви не попросили?
— Я нічо' не буду казати. Хай що хочуть роблять. Хай іде до криміналу, як він брата вбив.
— То що вже за тим плакати. Хоч один син буде.
— А мені ні ідного не тра, Ганю. Павлик пив у мене, а я йому не давала.
— Аж опух уже, видно по йому було.
— Як йому пальці одрізало, то він зажурився. Павлику, не пий, тобі ж дають роботу лекшу і пензію сплатять.
— Ну, це така доля. Мій Петро не п'є. Але — не дай боже.
— І цей же не пив. Ще й на батька сварився.
— Еге, я з ним балакала, то він за батька тако вставить слово. . .*
— Ганю. Мені Порохнюк казав. Марино, ти хоч цього пошкодуй. Ти ж маєш слово.
— Ну да, і сім'я ж у старшого є.
— А мені цей син рідний. Він кіля мене жив.
— А хіба відомо, що вбив?
— Пшю, що вам сказати? Я приходжу з лавки, а Павлик у садку. Кажу, Павлику, йди в хату ляж. А він плаче, розказує, що Петро набив.
— Ти бач — правда.
— Він з того офіцерства прийшов погуляти. Лаявся з Павликом, щоб не пив. І це мені таку поміч дав.
— Порохнюк щось трохи розказував.
— Павлик мені каже: ха-но я, мамо, встану, я вже пити не буду, нє.
— Воно в нього там уже купи всередині не трималося. Ой горе.
— Аби вам Ганю було добре з вашими дітьми. Щоб ви біди ніякої не знали.
— Поїдьте, чуєте, Марино, вони ще ж можуть пересудити.
— Дочка мені типіро писала. Каже, за того п'яницю вам жалко. А як цей, молодий, здоровий, загине, то на обох жалю буде в вас. Каже мені.
— То чо ж ви мовчите, як я вас питалася. Диви.
— Типіро, Ганю, карточку дістала. Я не говорила.