— Чим, власне, я можу тобі допомогти? — спитала вона. — Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?
— Мабуть, що так, — відповів я. — Я всього лиш скромний приватний детектив.
Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.
— Я познайомилася з ним у підпільному барі, — промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. — Дуже гарний був торговець самогоном — густий кучерявий чуб, ірландська усмішка.. Тож я й вийшла за нього заміж. Із нудьги. А щодо Дада, то навіть тоді торгувати самогоном було справою ненадійною — якщо ти не мав інших прибутків.
Вона чекала, що я заперечу, та моя думка, схоже, мало її цікавила. Тож я тільки спитав:
— Ви не бачили, як він поїхав того дня?
— Ні. Я взагалі рідко бачила, як Дад від'їздив чи повертався. Того разу все було як завжди. — І вона знову відпила з келиха.
— Гм! — гмукнув я. — Але ви, певна річ, не сварилися?
Як виявилось, вони не сварилися ніколи.
— Сваритися можна по-різному, містере Кармеді, — додала місіс О'Мара. [140]
— Звичайно. Мені подобаються ваші слова. Ви, звісно, знали про ту дівчину?
— Я рада, що можу бути цілком відверта з досвідченим сімейним детективом. Так, я знала про ту дівчину. — Вона посмикала за кучерик чорного, як воронове крило, волосся за вухом.
— Ви знали про неї ще до того, як він зник? — чемно поцікавився я.
— Авжеж.
— Звідки?
— Ти вельми прямий, чи не так?.. Зв'язки, як то кажуть. Я здавна люблю вчащати до таких барів. Чи тобі про це невідомо?
— Ви знали завсідників "Дарданелли"?
— Я бувала в тому клубі. — Вона, схоже, не злякалась і навіть не здивувалася. — Власне, я там цілий тиждень жила. Там-таки й з Дадлі О'Марою познайомилась.
— Он як. А ваш батько одружився досить пізно, правда ж?
Я дивився на бліді щоки цієї жінки і до нестями жадав її, але вдіяти нічого не міг. Генералова дочка всміхнулась, і рум'янець знов осяяв її обличчя. Вона подзвонила у дзвіночок, повішений під подушками шезлонга.
— Дуже пізно, — нарешті відповіла місіс О'Мара. — Якщо це тебе цікавить як детектива.
— Ні, — сказав я.
Увійшла скромна на вигляд покоївка в короткій спідниці і змішала напої на столику поруч. Один келих вона подала господині, а другий поставила переді мною. Дівчина відразу ж пішла, але я встиг розгледіти її гарні ноги.
Місіс О'Мара зачекала, поки двері причиняться, а тоді повела далі:
— Насамперед треба підтримати в тата настрій. Сподіваюся, Дад надішле телеграму, напише листа або ще якось дасть знати про себе.
— Він дуже старий, покалічений чоловік, однією ногою вже в домовині, — тихо промовив я. — Лише тонка нитка інтересу зв'язувала його з життям. Нитка перервалась, але нікому немає до цього діла. Він намагається триматись так, наче йому на все начхати. Я б не сказав, що це настрій. Скоріше це — чудовий вияв сили духу.
— Дуже гарно, — зауважила вона, і очі її спалахнули. — Але ти навіть не доторкнувся до келиха. [141]
— Мені час іти, — пояснив я. — Дякую вам за все.
Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.
Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.
Я поглянув на ряд терас із квітками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею — живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.
За маєтком пагорб спускався в бік міста й старих нафтових свердловин Ла-Бреа; тепер там на частиш території зеленів парк, а необроблсна земля була обнесена парканом. Кілька дерев'яних бурових вишок ще збереглося. Саме ці свердловини й забезпечили родині Вінслоу процвітання. Але потім вона, бажаючи позбутися смороду з відстойників, перебралася вище на пагорб, хоч і не надто далеко. Очевидно, господарям маєтку подобалося те, що з вікон було видно джерело їхнього багатства.
Я рушив цегляними сходами, що вели терасами вниз. На лужку темночубий, блідий хлопчик років десяти чи одинадцяти метав дротики в мішень, прикріплену до дерева. Я зупинився біля нього й спитав:
— Ти О'Мара-молодший?
Тримаючи в руці чотири дротики, хлопчик сперся на кам'яну лаву, подивився на мене байдужими темно-сірими очима — старечими очима, — й похмуро відповів:
— Мене звуть Дейд Вінслоу Тревільян.
— О, виходить, твій батько — не Дадлі О'Мара?
— Звичайно, ні. — Голос у нього був сповнений зневаги. — А ви хто?
— Я детектив і хочу знайти твого... я маю на увазі містера О'Мару.
Від цього наші взаємини анітрохи не потеплішали. Детективи були для хлопця порожнім місцем. Грім гарцював серед пагорбів, наче стадо слонів, що грали в квача. Потім у мене сяйнула думка.
— Б'юсь об заклад, із тридцяти футів ти не поцілиш чотири рази з п'яти в золоте коло.
— Оцими дротиками? — відразу пожвавішав хлопчик.
— Еге. [142]
— А скільки ви ставите? — миттю зреагував він.
— Ну, долар.
Хлопчик підбіг до мішені, повитягав із неї дротики, повернувся назад і зайняв позицію поруч із лавою.
— Тут тридцяти футів немає, — зауважив я. Хлопчик похмуро глипнув на мене й відійшов на кілька футів за лаву. Я усміхнувся, але незабаром мені було вже не до сміху.
Його невеличка рука метала так хутко, що я ледве встигав за нею стежити. Кілька секунд — і п'ять дротиків стриміли в центрі мішені. Хлопчик переможно глянув на мене.
— Чорт забирай, ти просто молодець, юний Тревільян! — вигукнув я і дістав долар.
Його рука заволоділа ним так спритно, як ото форель, що хапає муху. Він одразу ж сховав долара до кишені.
— Це пусте, — засміявся хлопчик. — Побачили б ви мене в нашому тирі за гаражами! Хочете, підемо туди і ще раз поб'ємось об заклад?
Я оглянувся й побачив частину низької білої споруди, що притулилася до крутого схилу пагорба.
— Гаразд, але тільки не сьогодні, — сказав я. — Може, я прийду сюди ще раз. Виходить, твій батько — не Дад О'Мара. І все ж таки, коли я знайду його, тебе це потішить?