Старий слуга, сивий, худорлявий і дуже прямий, відводив набік гілки, щоб пропустити мене, і ми пройшли в глибину оранжереї, де було вільне місце. На підлозі, викладеній шестикутними кам'яними плитками, лежав великий рудуватий турецький килим. Посеред килима у кріслі-візку сидів дуже старий чоловік, закутаний у плед, і дивився на нас.
На його обличчі живі були тільки очі — глибоко посаджені чорні, блискучі й непроникні. Решта лиця нагадувала свинцеву маску смерті: запалі скроні, гострий ніс, відвислі мочки вух, а замість рота — вузька біла щілина. На чоловікові був рудуватий, вельми поношений халат. Руки із синюватими нігтями нерухомо лежали поверх пледа. На голові стирчали пасма сивого волосся.
— Генерале, це містер Кармеді, — відрекомендував мене слуга.
Старий пильно поглянув на мене. Трохи згодом різкий голос невдоволено промовив:
— Подай містерові Кармеді стільця!
Слуга підтяг плетеного стільця, і я сів, поклавши капелюха на підлогу,— Слуга підняв його.
— Бренді, — наказав генерал. — 3 чим ви любите бренді, сер?
— Мені байдуже, — відповів я.
Старий голосно засміявся. Слуга пішов. Тоді генерал, не кліпаючи, подивився на мене і знову засміявся.
— А я завжди беру з собою шампанське, — промовив нарешті він. — Третину склянки бредні, а зверху шампанське, і щоб шампанське було таке холодне, наче воно з вічної мерзлоти. Навіть холодніше, якщо вам пощастить зробити його холоднішим! — Із його [137] горла вихопився звук, схожий на хихотіння. — Ви можете закурити, сер.
Я подякував і сказав що недавно курив. Потім дістав носовичка й витер обличчя.
— Скиньте піджака, сер. Дад завжди скидав. Орхідеям потрібне тепло, містере Кармеді, — як і хворим старим людям. і
Я скинув піджак, а плаща тримав у руках. Вологе повітря навіювало думку про дощ. Уранці Ларрі Бет-цель казав, що збирається на дощ.
— Дад — це мій зять. Дадлі О'Мара. Гадаю, ви можете дещо розповісти про нього.
— Тільки чутки, — сказав я. — Мені б не хотілося втручатись у цю справу без вашої згоди, генерале.
Гіпнотичні очі втупилися в мене.
— Ви приватний детектив. І, думаю, хочете, щоб вам заплатили.
— Така в мене робота, — відповів я. — Одначе це зовсім не означає, що мені треба платити за кожне слово. Дещо я чув. Можливо, ви самі схочете передати ці відомості у відділ розшуку осіб, що пропали безвісти.
— Розумію, — спокійно мовив генерал. — Адже це — своєрідний скандал.
Не встиг я відповісти, як повернувся слуга. Він викотив з густих заростей чайний столик на коліщатах, поставив його переді мною, налив мені бренді з содовою і пішов.
Я зробив маленький ковток.
— Очевидно, тут замішана дівчина, — сказав я. — Він знав її ще до того, як познайомився з вашою дочкою. Тепер вона одружена з одним пройдисвітом. Здається...
— Все це я вже чув, — перебив мене генерал. — Мені на це начхати. Я тільки хочу знати, де він і чи все з ним гаразд. І чи він щасливий.
Я здивовано звів на нього очі й по хвилі мляво проказав:
— Може, я б розшукав дівчину... Або хлопці з міста завдяки моїм відомостям.
Старий обсмикнув край пледа й ледь помітно ворухнув головою — я подумав, що то він нею кивнув. Потім генерал повільно промовив:
— Мабуть, я говорю надто багато як для мого стану, проте хочу дещо з'ясувати. Я каліка. У мене хворі ноги й вирізана частина шлунка. Я мало їм і [138] мало сплю. Я гидкий навіть самому собі й смертельно всім набрид. А тепер ще й утратив Дада. Він бував зі мною багато часу. Бог знає чому.
— Що ж... — почав був я.
— Помовчте! Проти мене ви ще хлопчисько, тож я можу сказати вам і грубе слово. Дад зник, не попрощавшись зі мною. Це на мого зятя не схоже. Одного вечора він кудись поїхав своєю машиною, і відтоді про нього ніхто нічого не чув. Якщо він утомився від моєї дурноверхої дочки та її вилупка, якщо йому сподобалась інша жінка, то все це нормально. На Дада щось найшло, і він поїхав, не попрощавшись зі мною, а тепер шкодує. Тому про нього нічого й не чути. Розшукайте бідолаху, скажіть, що я його розумію. От і все. Якщо тільки в Дада не скінчилися гроші. Якщо скінчились, він може одержати скільки йому потрібно.
Його свинцеві щоки нарешті трохи порожевіли, а чорні очі заблищали ще дужче, якщо це взагалі можливо. Генерал стомлено відкинувся на спинку крісла й заплющив їх.
Одним духом я вихилив майже все бренді й сказав:
— Припустімо, він ускочив у халепу. Скажімо, через чоловіка його подруги. Того ж таки Джо Мізервея.
Старий розплющив очі й підморгнув.
— Хтось інший ускочив би в халепу, — промовив він. — Тільки не О'Мара.
— Гаразд. То мені повідомити у відділ, де шукати ту жінку?
— Ні в якому разі. Вони ж нічого не зробили. Хай собі працюють далі. Розшукайте його самі. Я заплачу тисячу доларів — навіть якщо для цього вам доведеться лише перейти вулицю. Скажіть йому, що тут усе гаразд. Старий, мовляв, почуває себе добре, й вітає його. Ось і все.
Я б не зміг відкрити йому всю правду. Отак, зненацька не зважився б розповісти генералові про те, Що повідомив мені Ларрі Бетцель, а також про те, Що сталося з самим Ларрі. Допивши бренді, я підвівся, надяг піджака й промовив:
— Це надто великі гроші за таку роботу, генерале. Поговоримо про це потім. Ви дозволите мені представляти ваші інтереси на власний розсуд?
Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.
— Тільки не забудьте йому сказати! — попросив старий. — Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. [139] Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.
Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.
Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:
— Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.
4
У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки — і такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.
Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.