Завіса

Сторінка 5 з 13

Реймонд Чандлер

Хлопчик знизав худими, гострими плечима, що випиналися з-під светра каштанового кольору.

— Ну звісно. Та що ви зробите, коли навіть поліція нічого не вдіє?

— О, це думка! — промовив я і, не прощаючись, пішов.

Викладеною цеглинами стежкою я спустився до підніжжя пагорба і попід живоплотом попростував до будки біля воріт. У просвітах між кущами виднілася вулиця. На півдорозі до будки я побачив за огорожею синій седан. То була невелика, дуже чиста й гарна машина, трохи світліша за поліційну, одначе майже така сама завбільшки. А трохи далі за нею під перцевим деревом стояв мій родстер.

Я зупинився, придивляючись крізь живопліт до седана. За вітровим склом вився димок чиєїсь сигарети. Я повернувся спиною до будки біля воріт і поглянув Угору, на пагорб. Малий Тревільян кудись пішов — певне, щоб сховати долара, хоча такі гроші для нього важили не багато. [143]

Я дістав свого "люгера" калібру 7,65, якого прихопив того дня із собою, нахилився й засунув його дулом униз під шкарпетку на лівій нозі. Так я міг іти, хоч, правда, й не дуже швидко. Потім рушив до воріт.

Вони були замкнені, і ніхто не міг увійти, поки не з'ясують, що ти за один. Сторож, здоровенний чолов'яга з пістолетом під пахвою, вийшов назустріч, відчинив хвіртку і випустив мене. Якийсь час я розмовляв з ним крізь решітку, спостерігаючи за седаном.

Машина не викликала підозри. Схоже, в ній сиділо двоє чоловіків. Вона стояла футів за сто від мене по той бік вулиці в тіні від високого муру. Це була дуже вузька вулиця без тротуарів. Тож до свого родстера мені довелося йти не далеко.

Трохи накульгуючи, я перетнув бруківку, сів у машину й відразу ж перевірив, чи на місці запасний пістолет. У спеціальному сховку на передньому сидінні я тримав свого поліційного "кольта". Поклавши його в кобуру під піджаком, я ввімкнув запалювання, відпустив гальмо й рушив з місця.

Зненацька великими краплями сипонув дощ, а небо зробилося геть чорне. Однак і в такій темряві я побачив, що седан виїздить услід за мною на дорогу.

Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.

А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:

— Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо! Це були полісмени. Але тепер це не мало значення.

Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові. Я сів у седан.

— Чудово, Луї. Обшукай його.

Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав "кольта", тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, помацав пояс.

— Чисто, — сказав він і знову сів за кермо. [144]

Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій "кольт", потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток — задоволений, розслаблений, з "кольтом" на коліні, — він сказав:

— Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.

5

Ми поїхали — повільно, спокійно, дощ тарабанив по даху, і струмочки води стікали по шибках машини. Ми петляли звивистими горбастими вулицями, серед великих маєтків, де мокрі фасади будинків ховалися за невиразними обрисами дерев.

У мій бік попливло кільце сигаретного диму, і чоловік з почервонілими очима спитав:

— Що він тобі розповів?

— Зовсім небагато, — відповів я. — Що Мона зникла з міста того самого вечора, коли газети повідомили про О'Мару. Старий Вінслоу про це вже знав.

— Йому не варто було копати так глибоко, — зауважив червоноокий. — Хлопці з поліції не стали в цьому ритися. Що ще?

— Сказав, що в нього стріляли. Хотів, щоб я вивіз його з міста. Але в останню мить пішов сам. Я не знаю чому.

— Та розв'язуй язика, нишпорко, — наполягав червоноокий. — Іншої ради в тебе немає.

— Оце і все, — промовив я і виглянув у вікно. За вікном була справжня злива.

— Ти не працюєш на старого?

— Ні. Він скупий.

Червоноокий засміявся. Я відчував у шкарпетці свій

важкий пістолет, проте він був дуже далеко.

— Можливо, про О'Мару вже все відомо, — озвався я.

Чоловік на передньому сидінні трохи повернув голову до свого спільника і прогарчав:

— Де, ти казав, та триклята вулиця?

— У горішній частині Беверлі-Глен, бовдуре. Малголленд-драйв.

— А, он де! На тій вулиці сам чорт ногу зламає!

— А ми забрукуємо її оцим шпигом, — пожартував червоноокий.

Маєтки траплялися чимдалі рідше, і на схилах пагорбів уже з'явилися зарості низькорослого дуба. [145]

— Ти непоганий хлопець, — зауважив червоноокий. — Тільки скупий, точнісінько, як той старий. Не розумієш моєї думки? Ми хочемо знати все, що він розповів, а тоді вирішимо — варто вбивати тебе чи ні.

— Іди ти під три чорти! — лайнувсь я. — Все одно ви мені не повірите.

— А ти вчини нам допит. Для нас це лише робота. Ми тільки робимо її і вшиваємось.

— Робота, може, й непогана, — сказав я. — Поки вона є.

— Ти забагато жартуєш, хлопче.

— Жартував. Але то було давно. — Ще тоді, як ви сиділи в колонії для неповнолітніх. Та потім мені набридло жартувати.

Червоноокий знов засміявся. Здавалося, мої слова анітрохи не зачепили його.

— Як нам відомо, ти зв'язаний із законом. Сьогодні вранці ти не ляпав язиком? Га?

— Якщо я скажу "так", ви можете розправитися зі мною на місці.

— За тисячу доларів ти згоден про все забути?

— І щодо цього ви теж мені не повірите.

— Чому ж, повіримо. Ось наш план. Ми робимо свою роботу і вшиваємось. У нас організація. А ти живеш тут, користуєшся нашою прихильністю і робиш своє діло. І допомагаєш нам.

— Атож, — підтакнув я. — І допомагаю вам.

— Ми лягавих ніколи не прибираємо, — лагідно промовив червоноокий. — Це торгівлі не вигідно. — Тримаючи пістолета на правому коліні, він відкинувся в куток і дістав із спідньої кишені великого рудувато-коричневого гамана. Потім узяв з нього дві банкноти й посунув їх на сидінні до мене, а гамана поклав знов до кишені.