— Що за фіґня! — скривися чоловік. — Куди ви мене затягли?!
— Ми й самі не знаємо, куди можемо потрапити, — похмуро відповів Влад. — У цих подорожах майже все непередбачуване.
— Ну, то ведіть кудись! У приємне місце. А то я вам влаштую останню подорож! Ходімо хутчіш! — підганяв дітей пістолетом незнайомець.
Оленка знизала плечима і пішла вперед. Власне, як на неї, напрям руху не мав жодного значення — адже погляд не міг зачепитися хоч би за що-небудь.
Діти йшли попереду, чоловік — за ними. Минав час. Довкола нічого не змінювалося. Та ж сама сіра рівнина з потрісканою землею простягалася до виднокола. Оленка відчула, що страшенно втомилася. Боліли ноги. Вона безсило опустилася на землю. Влад кинувся до неї.
— Устали! Швидко! Вперед! — розлютився незнайомець. — Я вам покажу, як знущатися! Виведіть мене звідси до якогось міста, чи що! Я вже їсти хочу!
Влад, щиро кажучи, теж хотів їсти, а головне — пити. Він і гадки не мав, скільки часу вони йшли. Задавалося, що й не один день.
— Може, ми ходимо колом? — прошепотіла Оленка. — Я читала, що мандрівники, які збилися зі шляху, часто ходять колами, повертаючись на те ж місце!
— Але як це визначити? — прошепотів у відповідь Влад. — Тут же немає жодного орієнтиру.
— Будете щось там патякати — постріляю! — розлютився бандит. — Ідіть мовчки!
Він витяг із-за пазухи пласку металеву баклажку і зробив кілька ковтків.
Діти йшли, але все довкола було таке ж одноманітне. Влад відчув, що його охоплює жах — від непорушного, німого світу, від присутності розлюченого чоловіка зі зброєю у себе за спиною, від того, що жодного натяку на вихід із цього становища не було.
Несподівано Оленка штовхнула Влада під лікоть і кивнула кудись убік. Спочатку хлопець нічого не побачив, але придивившись, зрозумів, що на деякій відстані від них — і туди ж, куди й вони — йде напівпрозора істота. Влад її одразу й не помітив — адже вона лише ледь вирізнялася на тлі сірої землі й білого неба.
Нарешті істоту побачив і чоловік. Він зупинився, наказав дітям стояти і націлив пістолет на цей привид серед пустелі.
— Підійди! І не роби різких рухів, чуєш?! — звернувся бандит до істоти.
— Дарма ви хвилюєтеся, — раптом чітко вимовила істота. Вона загалом нагадувала людину, але була неначе контуром — без обличчя, очей, рота… Звідки долинав звук її голосу, було незрозуміло. — Гадаю, ви люди. Іноді вони потрапляють до нашого світу. Він такий гарний, але ще жодній людині чомусь не сподобався. Я можу вивести вас на шлях, що веде додому… Або до ще одного світу, гарнішого за наш. Але для того, щоб вийти за обрій подій, треба віддати шану Йому.
— Кому — йому? — поцікавилася Оленка.
— І що таке обрій подій? — додав Влад.
— Усі події, як називають явища світу люди, відбуваються за обрієм, який ви бачите. Тут, усередені, панує спокій і нічого ніколи не змінюється. І це так чудово!
— Еге ж, можна довіку блукати цією пустелею! — побурмотів собі під ніс Влад.
— Наш Великий подарував усім незмінність і довершеність вічного спокою, — говорила істота, не звернувши уваги на слова Влада. — Втім, якщо ви готові вклонитися Йому, то зможете вийти до вашого бентежного і мінливого світу.
— Я хоч чорту вклонюся, аби потрапити в якесь нормальне, людське місто, де можна пожерти и випити! — озвався чоловік.
— Тоді прямуйте за мною, — ледь усміхнулася істота.
Вона наблизилася до однієї з великих тріщин на землі й якимось дивом розсунула її так, що мандрівники могли вільно пройти в темну щілину. Люди якось неквапом просочилися під землю й опинилися в безкінечній залі, залитій тьмяним жовтим світлом. Високу стелю пітримували сотні стовпів. Усі вони були різні — рівні й немов закручені, товсті й тонкі, майже прозорі й вирізьблені з твердого каменю.
Далеко між стовпами Влад помітив якийсь рух — неначе хтось грався в піжмурки й перебігав, ховаючись, він однієї колони до іншої. Оленка теж помітила той рух і здивовано вдивлялася за далекі стовпи.
— Він! — гордо мовила істота і шанобливо схилилася. — Вшануйте Його!
— От..! — чоловік хотів щось сказати, але натомість, подумавши, схилив голову.
Влад з Оленкою теж про всяк випадок уклонилися.
Коли вони озирнулися, прозора істота зникла. Натомість до них дивними зиґзаґами наближався той таємничий Він. Бандит став спиною до однієї з колон і націлив пістолет на невисокого господаря підземелля.
— Дарма, дарма, — почувся скрипучий голос. — Кулі мене давно вже не беруть. Утамуйте мою цікавість і розкажіть, як там, на вашій… е-е-е… Землі. Я люблю слухати розповіді мандрівників про різні чудернацькі й недосконалі світи.
Господар наблизився до людей, змахнув широкими рукавами свого одягу, схожого на халат. Світло впало на його обличчя. І тут стало видно, що, власне, ніякого обличчя немає! Є тільки щось схоже на гливке тісто з одним-єдиним яскраво-червоним ротом. Вигляд цього підземного господаря був настільки гидотний, що діти несамохіть здригнулися.
— То який же він, ваш світ? — наче усміхнулася потвора.
— На Землі сині річки й моря, багато зелені, — несміливо почала Оленка.
— Яка мерзота! Зелень! Як ви можете там жити? — заскрипіла істота.
— Як нам вибратися звідси? Хочеться побути в більш веселому місці! — перебив його чоловік, граючи в руці пістолетом.
— Ти пожалкуєш, що обірвав мою думку! — засичав господар підземелля. — Алє я вас випущу. Власне, ви самі вийдете — там, де я вкажу. Найбільше мене тішить не вдавана шанобливість, а вигляд мандрівників, які під землею проходять за обрій подій. Адже по поверхні всі ходять зачарованим колом! Лише через лабіринт можна досягти чогось!
— Лабіринт? — перепитав Влад. Він чомусь згадав леґенду про Мінотавра та Кноський лабіринт і йому стало лячно. Оленка теж чомусь зблідла.
— Де цей лабіринті — плюнув під ноги бандит. — Показуй!
— Ха-ха-ха! Все дуже просто! Ходіть за мною! — загигикала істота.
Люди рушили за нею. Незрозуміло було, звідки бралося світло, що заливало жовтавим кольором нескінченну залу й незліченні колони. Мандрівники просувалися кудись уперед, але довкола нічого не змінювалося. Здавалося, що стовпам і залі не буде кінця. Та несподівано шлях перегородила стіна, верхній край якої губився десь у темряві. Посеред стіни були невисокі двері, оббиті залізом. Підземний господар відчинив їх і жестом запросив заходити.