Вони йшли дорогою, яка звивалася пологими схилами, терасами, лісами, і день ніяк не закінчувався.Сонце пекло голову, сушило уста, але не вільно було ні пити, ні їсти. Так сказав чорний музикант. Та й не хотілося нічого, тільки впасти й не рухатись.
Коли нарешті почало сутеніти і все довкола втратило яскравість барв, почав темніти перстень з кульбаби.Не в’янути, а темніти,і далі спалахнув разом з останніми променями призахідного сонця.Але боліло менше, ніж серце. На пальці Матвія залишився лише обідок спеченої шкіри. Такий самий, як у білого музиканта, і такий самий, як у чорного.
Вони вступили до лісу і невдовзі опинились на березі невеликого озера з темною густою водою.Колись воно було більшим, але бракло у ньому води небесної і земною, і згодом, через тисячу років, воно перетвориться спершу на болото, мочар, а далі на галявину, на якій уночі танцюватимуть майки, крихітні істоти, що раз на рік на Трійцю приходять до людських жител ховатися в клечанні на хаті.Ніхто не знає, чому вони це роблять, окрім них самих.
Матвія відпустили і він впав навколішки просто в болото, торкнувся руками води і вона відразу забарвилася кров’ю.Він мив руки, але не міг відмити від крові.
Над ним стояв чорний музикант.
— Ти знаєш, чия це кров? – спитав він.
Матвій лише застогнав.
— Се кров тих, кого ти убив, сам того не відаючи, поки йшов до нас. Се кров твого батька, але він заслужив своєї смерті.Якби прийшов до нас, не було б стільки смертей. Люди вважають, що твій отець помер через невдячність свого сина, але це не так. Подивися у воду й побачиш інші смерті!
Місяць якраз зійшов і в його круглому наче колесо відображенні Матвій спершу побачив, як спалюють на кострищі перекупку, яка нібито зарізала молодого хлопця, а потім на допиті зізналась в чарах і вбивстві власної дитини. Далі помутніле колесо показало, як котиться з горба малий хлопчик, із затиснутою в кулаці золотою цяцькою, як розбиває собі голову об камінь.Як тонуть у ріці двоє волоцюг, що витягли з мертвих рук прикрасу.Як різьбяр, що витесав з білого каменю фігуру Пречистої Діви, лежить скорцюблений у порожній майстерні.Як хатник, покусаний ласицею, спливає кров’ю.Як під уламками піддашшя, так і не прокинувшись, гине найвірніший слуга його батька. А далі – ганебну смерть двох старших шляхтичів на болоті.
Місяць сховався за хмару.До горла Матвія приступила нудота і з рота йому викотився у воду круглий клубок – його серце. Він поглянув на свої руки, тепер білі й чисті. Увійшов у воду й переплив озеро.На тому боці його чекали обидва музиканти. Подали йому руки й усі троє пішли до двору княгині, що звався Прийма.
Прийма. Двір княгині.
Над глибоким яром стояла кругла скеля зі світлого каменю, що нагадувала замерзлий водоспад зі скам’янілими струмками.Те місце й тепер важко знайти, бо воно надійно захищене чарами Тих, що літають в повітрі й живуть під землею.На дні яру, з якого лише випиналася молоденька папороть і яку влітку мало затопити оман-зілля, стояли троє музикантів і грало. Чорнявий на флейті, білявий на бубні, а Матвій – на скрипці. Хоч була ніч, увесь яр світився вогнями: холодними світлячками, діточками Місяця.Що за музику вони грали, Матвій не знав, бо скрипка сама її грала, випручуючись з його рук.Мелодія була дика й неприручена і завдавала болю кожній клітині його тіла.Удар бубна був наче батіг по спині, сопілка стискала горло, а скрипка різала ножем живе тіло. Нараз бубон вирвався з рук білого музиканта, сопілка стрибнула зайцем у папороть, а скрипка злетіла птахом у нічне небо, вкрите тріщинами гілля, а самі музиканти попадали наче мертві.
У повітрі щось загуділо, пролунав пронизливий свист, і надлетіли чорні блискучі коні зі зміїними шиями. Князь приїхав.
Лише раз на рік, коли день рівний ночі, князь міг стрічатися з княгинею, заходити в її печеру, де приймала вона його як жона мужа. Люди сходяться, коли хочуть, але сонце з місяцем ніколи не сходяться, як і зима з літом, а вранішня зоря з вечірньою.Ніхто й не бачив, як сходяться князь з княгинею, що говорять, на якому ложі обіймаються.
У цю ніч біля княгиненого двору сходяться духи землі, повітря, води, дерев у подобі істот, яких люди часом бачать своїм вбогим зором, а тоді розповідають різні небилиці, щоб викликати до них ненависть і обридження.
Цілу ніч в лісі коло Прийми лунав сміх, чулися співи і панувала велика радість.Світ оновлювався, гарнішав, а троє музикантів, що зіграли увертюру до цього дійства , лежали в папороті й бачили сни. Насправді то були не сни, а реальність, виплетена з більш тонкої матерії.Уві сні музиканти бачили танці майок, таких дрібних, що їх семеро могло танцювати в одному чоботі, переліток, що ще називають маленькими ельфами, русалок, які гойдалися на гіллі дерев, лісовиків в одежі моху й торішнього листя, щезників, котрі щезали, коли їм заманеться, ведмежих, вовчих, заячих пастухів.Музикантам здавалось, що вони приймають у всьому цьому участь: п’ють трунки, пробують різні наїдки.Насправді вони лежали і їх смикали за волосся, заплітали волосся в коси, встромряли у ніздрі квітки, розмальовували болотом лице, щипали і лоскотали.Були тут Боніфацій з Івасем, прив’язані стеблами плюща до стовбурів дерев, майже непритомних від подиву, жаху й захоплення.Їх ніхто не помічав. Були наче порожнім місцем.
"Ні, — думав Боніфацій, — се людський світ схожий на цей, а не навпаки".Наслухався розповідей про давні часи, коли сюди прийшли дикі людські істоти.Як вони тремтіли в печері, загородивши вхід до печери хмизом, відганяли вночі звірину.Були такі беззахисні, що духи їх не уникали, дозволяли себе бачити, навіть торкатись. Люди навчились від них багато чого, а потім вийшли з печери, зійшли в діл і стрілись з іншими людьми, що жили на березі ріки. Боніфацієві неважко було здогадатись, що сталося далі. Він усвідомив хід людської історії як низку безперервних злочинів, хитрощів, підступу, на які перетворились жарти й пустощі земних, повітряних та водних, їхні щасливі невинні забави.Усе перевернулось з ніг на голову."Матко боска!" — вжахнувся Боніфацій у простоті свого розуму та розуміння.