Матвій подивився і побачив, що очі в чорнявого не злі й не колючі, а просто втомлені, що його дуже врадувало.Білявий дав йому торбу, щоб покласти до неї скрипку. Матвій завважив у нього на мізинному пальці темний обідок, наче від розпеченого персня, але не пов’язав це зі своєю фортуною, бо ж у нього на пальці була квітка і він майже її не відчував.
— Наші коні літають лише при місяці, — тихо пояснив їхню пішу подорож білявий.
— Я знаю.
— Звісно, знаєш, — перекривив його чорнявий. – А коли будеш знати ще більше, пожалкуєш, що втрапив сюди. За тими, хто потрапляє землею, тягнеться кривавий слід. Тому найперше ми підемо до озера Обшир, щоб ти змив із себе кров.
" Так, — подумав Матвій, — кров з мого серця."
Він уже звик до своєї рани. Така сама була в його діда, і в його батька, і могла би бути в сина, якби Матвій мав сина.Цю рану завдано не рукою, а поглядом. І хоч зараз кров не ктекла, Матвій здогадувався, що мають на увазі музиканти. Він стікатиме кров’ю доти, доки це потрібно.
Печера коло Ілова. Княжий двір.
— От ми й прийшли, — сказав чоловік-олень, коли попереду заясніло сонячне світло.
Івась з Боніфацієм довго терли очі, звикаючи до звичайного денного світла, а не до примарного.Потім виявилось, що під ногами в них вода, попереду верболіз, а назад вони не встигли глянути, бо чоловік-олень повів їх через лози кудись вгору й через якийсь час вони побачили високу заліснену гору, де просвічував сірий камінь.
— Ми останні, — мовив чоловік-олень. – Либонь, і коні вже там.
Івась ніколи не бачив таких високих гір, вищих навіть за Бокоцин, а гора з каменем була схожа на височезну копицю сіна.
— Там, — продовжив чоловік-олень, — двір князя, а двір княгині он там. Ми туди вночі підемо. А доки ми тут – ні слова про княгиню.
— Чому?
"Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. – Треба не питати, а слухати.Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим."
Чоловік-олень буркнув:
— Так заведено.Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.
Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси.Ніби ще рано було косити.Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву.Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем.Вона обросла мулом і все одно заважала потічку.Треба її вийняти.Але часу на те не було.Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя.Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя.Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.
— Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.
Боніфацій одразу погодився:
— Твоя правда.
— Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці.Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!
Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.
— Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!
Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати.Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.
У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.
Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:
— То що мені з ними робити?
— Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.
— Що помогло? Тебе питаю! – звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.
— Ми перейшли... по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.
— Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?
— Та жовту квітку Івась пустив по воді.Бо ми не знала, яка то вода – жива чи мертва.Виявилось, мертва.
— Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?
— Надто багато питань, князю! – смиренно мовив Івась. – А часу в тебе мало.
"Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий!Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив..." І теж наважився спитати:
— А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?
— Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.
Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку.За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.
Озеро Обшир. Надвечір.
То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю.Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав.У нього боліло серце.Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати.Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього.Врешті він упав і не міг підвестися.Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.
— Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.
Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою.А потім його підхопив чорнявий музикант.Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі.Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають.Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається,не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі...