– Ми хочемо повести вас до театру на виставу або дві, – сказав Реймонд Ґвенді, яка пила джин, хоч після своєї подорожі радше випила б філіжанку чаю.
Ґвенда зраділа, почувши цю пропозицію.
– Сьогодні ввечері ми підемо дивитися балет у Седлерс-Велзі, а завтра – після святкової вечірки на честь іменин моєї незрівнянної тітоньки Джейн – відвідаємо спектакль "Герцогиня д'Амальфі" з Гілґедом у головній ролі, а в п'ятницю ви просто повинні побачити виставу "Хода безногих". Цю драму перекладено з російської, і нічого більш значущого за останні двадцять років не з'являлося на театральній сцені. Її ставлять у театрі Вітмора.
Ґвенда подякувала за ці плани з організації її дозвілля. Зрештою, коли приїде Джайлз, вони з ним неодмінно відвідуватимуть музичні вистави й усе таке. Вона відчула легку підозру стосовно "Ходи безногих", але не виключила можливості, що вистава їй сподобається – хоч "значущі" п'єси саме тим і відзначалися, що, як правило, ніколи нікому не подобалися.
– Ви будете у захваті від моєї тітки Джейн, – сказав Реймонд. – Вона – типовий уламок історії, вікторіанський до самих кісток. Усі ніжки її туалетних столиків обмотані чинцом. Вона живе в селі, де ніколи нічого не відбувається, як ото в застояному ставку.
– Але одного разу там щось таки відбулося, – сухо кинула його дружина.
– Звичайна собі драма пристрасті, досить груба, без найменшої витонченості.
– А проте вона тоді дуже тебе зацікавила, – нагадала йому Джоун із лукавою усмішкою.
– Я іноді ладен зіграти в крикет навіть у найглухішому селі, – з гідністю сказав Реймонд.
– А проте тітка Джейн відзначилася при розслідуванні того вбивства.
– О, звичайно, вона – жінка не дурна. І дуже любить розв'язувати складні задачі.
– Задачі? – перепитала Ґвенда, подумавши про арифметику.
Реймонд махнув рукою.
– Задачі, що їх ставить перед нами життя. Наприклад, чому дружина крамаря прийшла з парасолькою на церковні збори в погожий сонячний день. Або чому в такому-то місці знайдено баночку солоних креветок. Або куди подівся стихар вікарія. Жодну з таких загадок моя тітка Джейн не залишає поза увагою. Тож, якщо ви маєте якусь нерозв'язану задачу у своєму житті, розкажіть про неї, Ґвендо, їй. Вона знайде на неї відповідь.
Він засміявся, і Ґвенда засміялася теж, хоч сміятися їй зовсім не хотілося. Її познайомили з тіткою Джейн або, по-іншому, міс Марпл, наступного дня. Це була приємна літня дама, висока й тендітна, з рожевими щоками, синіми очима й лагідними, хоча й дещо метушливими манерами. У її синіх очах нерідко миготіли лукаві іскорки.
Після ранньої вечері, на якій вони винили за здоров'я тітки Джейн, усі пішли до Театру Його Величності. У їхньому товаристві було ще двоє людей: уже літній художник та молодий адвокат. Літній художник присвятив усю свою увагу Ґвенді, а молодий адвокат розділив свою між Джоун та міс Марпл, чиї репліки, здавалося, тішили його надзвичайно. Проте в театрі цей порядок поламався. Ґвенда сіла посередині ряду, між Реймондом і адвокатом.
Світло погасло, і вистава розпочалася.
Актори грали чудово, і Ґвенда дуже втішалася. Їй не так часто доводилося бувати на театральних виставах найвищого ґатунку.
Вистава закінчувалася, і напруга дійшла до кульмінації найвищого жаху. Трагічний голос актора, схожий на стогін спотвореної та розбещеної свідомості, долетів до них понад світлом рампи:
"Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою…"
У Ґвенди вихопився розпачливий зойк.
Вона підхопилася зі свого місця, з якоюсь сліпою рішучістю проштовхалася між рядами до виходу й по сходах вибігла на вулицю, але навіть тоді не зупинилася, а то йшла, то бігла, опанована сліпою панікою, у напрямку театру Гей-маркет. І лише тоді, коли вже добігла до вулиці Пікаділлі, помітила вільне таксі, підкликала його й, сівши в машину, дала адресу будинку в Челсі. Тремтячими пальцями знайшла гроші, заплатила за проїзд, піднялася сходами. Служник, який відчинив їй двері, подивився на неї з подивом.
– Ви рано повернулися, міс. Вам стало зле?
– Та ні, власне. А втім, я справді почула себе погано.
– Може, вам дати чогось випити, міс? Трохи бренді?
– Ні, не треба нічого. Я піду спати.
І побігла нагору сходами, щоб уникнути подальших розпитувань.
Швидко роздяглася, залишивши одяг лежати купою на підлозі, і лягла в постіль. Лежала там і тремтіла, серце їй калатало, а погляд був спрямований у стелю.
Вона не чула, щоб хтось приїхав іще, але десь через п'ять хвилин двері відчинилися, й увійшла міс Марпл. Вона тримала під пахвою дві грілки, а в руці – філіжанку.
Ґвенда сіла в ліжку, намагаючись погамувати тремтіння.
– Ой, міс Марпл, мені страшенно прикро, пробачте мені. Я не знаю, що зі мною трапилося – але то був якийсь жах. Вони дуже розгнівалися на мене?
– Не турбуйтеся, люба дитино, – сказала міс Марпл. – Підкладіть лише собі під боки ці грілки.
– Мені, власне, не потрібні грілки.
– Ні, вони вам потрібні. І випийте чаю…
Чай був міцний, гарячий і занадто солодкий, але Ґвенда слухняно випила його. Тремтіння тепер дошкуляло їй менше.
– А зараз лягайте і спробуйте заснути, – сказала міс Марпл. – Ви пережили велике потрясіння. Ми поговоримо про це вранці. Нехай вас ніщо не турбує. Просто засніть.
Вона вкрила її ковдрою, усміхнулася, поплескала Ґвенду по щоці й вийшла.
А внизу Реймонд роздратовано кинув Джоун:
– Що, у біса, сталося з дівчиною? Може, вона захворіла?
– Мій любий Реймонде, не знаю, вона просто зойкнула! Мабуть, п'єса здалася їй надто моторошною.
– Ну, звичайно ж, Вебстер може нагнати страху. Але я ніколи не подумав би… – Він урвав мову, коли міс Марпл увійшла до кімнати. – 3 нею все гаразд?
– Я думаю, що так. Але вона пережила сильне потрясіння.
– Потрясіння? Від драми часів короля Якова?
– Думаю, причина не тільки в цьому, – замислено промовила міс Марпл.
Ґвенді принесли сніданок до спальні. Вона випила трохи кави й надщипнула грінку. Коли підвелася з ліжка й зійшла вниз, Джоун уже пішла у свою студію, Реймонд зачинився в кабінеті, і лише міс Марпл сиділа біля вікна, звідки відкривався вид на річку; уся її увага була поглинута плетінням.
Коли увійшла Ґвенда, старенька подивилася на неї з лагідною усмішкою.