Ґвенда поквапно промовила:
– О, все гаразд. Будь ласка, не турбуйтеся.
Вона швидко пребігла по терасі й завернула за ріг будинку до під'їзної алеї. Але тут вона зупинилася. Місіс Ерскін поставила свою машину так, що Ґвенда засумнівалася, чи зможе обминути її своєю машиною й виїхати на під'їзну алею. Вона завагалася, а тоді повільно повернулася до тераси.
Уже підійшовши до засклених дверей, вона раптом стала як укопана. Голос місіс Ерскін, глибокий і лунким, виразно пролунав у її вухах:
– Мені байдуже, що ти говориш. Ти домовився з нею про це – домовився вчора. Ти домовивсь, щоб ця дівчина приїхала сюди, коли я буду в Дейті. Ти завжди однаковий, будь-яка гарна дівчина – і ти готовий. Я більше цього не витримаю, кажу я тобі, більше не витримаю.
Голос Ерскіна пролунав спокійно, але в ньому були нотки розпачу.
– Іноді, Дженет, мені здається, що ти збожеволіла.
– Збожеволіла не я! Це ти збожеволів! Ти не можеш дати жінкам спокій.
– Ти знаєш, що це неправда, Дженет.
– Це правда! Навіть тоді, давно, – у тому містечку, з якого приїхала ця дівчина, у Дилмауті. Невже ти посмієш мені сказати, що ти не крутив любов із тією рудою дружиною Гелідея?
– Невже ти ніколи не можеш нічого забути? Тобі треба постійно накручувати себе? Ти врешті доведеш себе до нестями й тоді…
– Це ти винен, ти! Ти розбив моє серце! Я цього не витримаю, не витримаю! Ти домовляєшся про любовні побачення! Ти смієшся з мене за моєю спиною! Ти мене не любиш – ти ніколи мене не любив! Я накладу на себе руки! Я стрибну зі скелі – ліпше я давно померла б!
– Дженет! Дженет! Ради Бога…
Глибокий голос зламався. Місіс Ерскін гучно заридала.
Ступаючи навшпиньки, Ґвенда відійшла назад і повернулася на під'їзну алею. Вона на мить завагалася, потім подзвонила у двері.
– Хтось може відігнати вбік цю машину? – запитала вона. – Боюся, я не зможу виїхати звідси.
Служник повернувся в дім. Незабаром якийсь чоловік прийшов із заднього двору. Він підняв кашкета, вітаючи Ґвенду, потім сів з "остін" і відігнав машину у двір. Ґвенда сіла у свій автомобіль і поїхала до готелю, де на неї вже чекав Джайлз.
– Ти довго там була, – сказав він їй. – Щось довідалася?
– Так. Я тепер знаю про нього все. Це дуже патетична історія. Він був шалено закоханий у Гелену.
І вона розповіла йому про всі події цього ранку.
– Я справді думаю, – закінчила вона свою розповідь, – що місіс Ерскін трохи схибнулася з розуму. Вона кричала, як божевільна. Тепер я розумію, що він мав на увазі, коли говорив про ревнощі. Це почуття справді може бути жахливим. Але принаймні тепер ми знаємо, що Ерскін не був тим чоловіком, із яким утекла Гелена, і що він нічого не знає про її смерть. Вона була жива в той вечір, коли він покинув її.
– Атож, – сказав Джайлз. – Принаймні, так він каже.
Ґвенда подивилася на нього обуреним поглядом.
– Так він каже, – твердо повторив Джайлз.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Берізка
Міс Марпл нахилилася з тераси за заскленими дверима й вирвала кілька пагінців підступної берізки. То була лише дрібна перемога, бо під терасою берізка й далі панувала, як і завжди. Але принаймні тепер дельфініям стало трохи легше дихати.
Місіс Кокер з'явилася у вікні вітальні.
– Пробачте мені, мем, але там приїхав доктор Кеннеді. Він запитав, доки будуть відсутні містер і місіс Рід, а я сказала йому, що сама точно не знаю, але, можливо, знаєте ви. Запросити його увійти?
– О, звичайно, запросіть, місіс Кокер.
Місіс Кокер незабаром з'явилася вже в товаристві доктора Кеннеді.
Якимсь не досить упевненим голосом міс Марпл відрекомендувалася:
– …і я домовилася з любою Ґвендою, що приїду й трохи повириваю тут бур'яни, поки її не буде. Ви, певно, знаєте, що моїм молодим друзям тут накинули такого собі садівника Фостера, який приходить сюди двічі на тиждень, випиває багато філіжанок чаю, ще більше розмовляє, але працює – як я тепер переконалася – зовсім мало.
– Так, – досить неуважно кинув доктор Кеннеді. – Так. Усі вони однакові, усі однакові.
Міс Марпл подивилася на нього оцінливим поглядом. Він здався їй старшим, аніж той чоловік, якого вона уявляла собі з розповідей подружжя Рід. Він передчасно постарів, подумала вона. Також здавався стривоженим і нещасливим. Він стояв там, обмацуючи пальцями довгу лінію своєї випнутої вперед щелепи.
– Вони кудись поїхали, – сказав він. – Ви не знаєте, коли вони повернуться?
– Думаю, що скоро. Вони поїхали навідати якихось друзів на півночі Англії. Молоді люди здаються мені такими непосидючими, завжди вони шастають то сюди, то туди.
– Так, – сказав доктор Кеннеді. – Ви маєте слушність.
Він зробив паузу і сказав якимсь не зовсім упевненим тоном:
– Молодий Джайлз Рід просив привезти йому деякі папери – листи, – якщо мені пощастить їх знайти…
Він завагався, а міс Марпл спокійно запитала:
– Листи вашої сестри?
Він скинув на неї швидким проникливим поглядом:
– То вам відомо про їхні справи? Ви їм родичка?
– Лише друг, – сказала міс Марпл. – Але я дала їм одну пораду, посилаючись на свій великий життєвий досвід. Проте люди рідко зважають на поради… Шкода, мабуть, але так воно є…
– А якою була ваша порада? – з цікавістю запитав він.
– Не будити вбивство, яке давно спить, – твердо відказала міс Марпл.
Доктор Кеннеді важко опустився в незручне сільське крісло.
– Порада була непоганою, – мовив він. – Я люблю Ґвенні. Вона була дуже милою дитиною. Сподіваюся, тепер вона стала дуже милою молодою жінкою. Але, боюся, вона може напитати собі лиха.
– Існує багато різновидів лиха, – сказала міс Марпл.
– Що? А так, справді. Ви маєте слушність.
Він зітхнув. Потім сказав:
– Джайлз Рід написав мені й попросив знайти й передати йому листи моєї сестри, які вона написала по тому, як поїхала звідси, а також кілька автентичних зразків її почерку. – Він подивився на неї гострим поглядом. – Ви розумієте, про що йдеться?
Міс Марпл кивнула головою.
– Думаю, що так.
– Вони припускають, що Келвін Гелідей, коли він розповів, що задушив дружину, казав правду. Вважають, що ті листи, які моя сестра Гелена написала після того, як поїхала звідси, написані не нею – то фальшивки. Вони вважають, що живою вона не покинула цього дому.