Він засміявсь коротким, невеселим сміхом.
– Забути? Я ніколи не міг забути – бодай на мить. Життя для мене перетворилося на пекло. Я не міг викинути з голови думки про Гелену… Але вона не одружилася з тим хлопцем, із яким мала намір одружитися. В останню мить вона просто не змогла зважитися на це. Вона повернулася до Англії й на зворотному шляху зустрілася з тим іншим чоловіком – то був ваш батько, думаю. Десь через два місяці вона написала мені, розповівши про те, що зробила. Він був дуже нещасливий, бо втратив дружину, і там була мала дівчинка. Вона подумала, що зможе зробити його щасливим, і в її ситуації то буде найкращий вихід. Вона написала мені з Дилмаута. Через вісім місяців помер мій батько, я вийшов у відставку й повернувся до Англії. Ми хотіли десь відпочити кілька тижнів, перш ніж оселитися в цьому домі. Моя дружина запропонувала Дилмаут. Якась подруга описала їй це містечко як дуже затишне й гарне. Про Гелену вона, звичайно, нічого не знала. Ви можете уявити собі, яка мене опанувала спокуса? Побачити її знову. Побачити чоловіка, за якого вона вийшла заміж.
Запала коротка мовчанка, а тоді Ерскін повів далі:
– Ми приїхали в Дилмаут й оселилися в "Роял Кларенс". Це було помилкою. Побачити знову Гелену було для мене пекельним випробуванням. Вона здавалася загалом щасливою – і я не знав, чи вона досі мене кохає чи вже ні… Можливо, вона змогла подолати це… Моя дружина, думаю, щось запідозрила… Вона… жінка дуже ревнива й завжди такою була… Це все, – додав він несподівано. – Ми покинули Дилмаут…
– Сімнадцятого серпня, – сказала Ґвенда.
– Справді? Я вже не пам'ятаю точної дати…
– Це було в суботу, – сказала Ґвенда.
– Так, ви маєте слушність. Пригадую, Дженет сказала, що в цей день на північ, певно, їхатиме багато народу – але я так не думав…
– Спробуйте пригадати, майоре Ерскін, коли востаннє ви бачили мою мачуху – Гелену?
Він усміхнувся лагідною, стомленою усмішкою.
– Мені не треба буде докладати великих зусиль, щоб пригадати це. Я бачив її ввечері напередодні нашого від'їзду. На пляжі. Я пішов туди прогулятися після вечері, вона була там. Більше нікого там не було. Я провів її додому. Ми пройшли через сад…
– О котрій годині?
– Я не знаю. Десь о дев'ятій, думаю.
– І ви попрощалися?
– І ми попрощалися. – Він знову засміявся. – О, то було зовсім не таке прощання, про яке ви подумали. Воно було уривчастим і коротким. Гелена сказала: "А тепер ідіть. Ідіть швидше. Бо я не…" Тут вона урвала мову – і я пішов.
– Ви повернулися до готелю?
– Так, у кінцевому підсумку. Але я подолав велику дорогу – спершу я вийшов далеко за місто.
Ґвенда сказала:
– Після стількох років буває важко пригадати точну дату. Але, думаю, то був той самий вечір, коли вона покинула дім – і вже ніколи не повернулася.
– Я розумію. А що ми з дружиною від'їхали наступного дня, то поширилася чутка, ніби вона втекла зі мною. Люди мають багату уяву.
– Але вона з вами не тікала? – напрямки запитала Ґвенда.
– Господи, звісно, ні, ми ніколи про це навіть не говорили.
– Тоді чому, на вашу думку, вона покинула Дилмаут? – спитала Ґвенда.
Ерскін спохмурнів. Його поведінка змінилася, стала більш зацікавленою.
– Розумію, – сказав він. – Тут виникає невеличка проблема. Вона не залишила… е… якогось пояснення?
Ґвенда на миті замислилася. Потім висловила свою особисту думку:
– Думаю, вона не залишила жодного слова. Ви припускаєте, вона втекла з кимось іншим?
– Ні, такого вона не могла вчинити.
– Схоже, ви в цьому переконані.
– Так, я переконаний.
– Тоді чому вона так зробила?
– Якщо вона справді покинула дім – так несподівано, – то я бачу тільки одну можливу причину. Вона втекла від мене.
– Від вас?
– Так, можливо, вона боялася, що я знову захочу з нею побачитися, що почну надокучати їй. Вона, певно, бачила, що я божевільно її кохаю… Так воно, мабуть, і було.
– Це не пояснює, – сказала Ґвенда, – чому вона так ніколи й не повернулася. Скажіть мені, Гелена вам казала що-небудь про мого батька? Про те, що він чимось її турбує? Або що вона боїться його? Щось у такому дусі?
– Боїться його? Чому? О, розумію, ви думаєте, він міг ревнувати. Він був ревнивий?
– Я не знаю. Він помер, коли я була малою дитиною.
– А, пробачте, я зовсім про це забув. Ні, я пригадую, він завжди був спокійний і приємний. Він кохав Гелену, пишався нею – нічого поганого я про нього сказати не можу. Це я ревнував його до Гелени.
– Вам здавалося, вони більш-менш щасливі разом?
– Так, вони були щасливі. Я був радий – але разом із тим мені було боляче, ви повинні розуміти… Ні, Гелена ніколи не говорила зі мною про нього. Я вже казав вам, що ми майже ніколи не бували наодинці. І довірчих розмов між нами не було. Але тепер, коли ви про це запитали, я пригадую, що Гелена якось здалася мені стурбованою…
– Стурбованою?
– Так. Я подумав, можливо, її стурбувала поведінка моєї дружини, але то було щось більше.
Він знову гостро поглянув на Ґвенду.
– Може, вона боялася свого чоловіка? Може, він ревнував її до інших чоловіків?
– Ви ж самі думаєте, що ні.
– Ревнощі – дивне почуття. Воно може іноді ховатися так глибоко, що ти навіть не здогадуєшся про його існування. – Він затремтів якимсь дивним коротким тремтінням. – Але воно може бути страшним – дуже страшним.
– Я ще про одне хотіла б вас запитати, – сказала Ґвенда.
Почувся гуркіт машини, що наближалася до будинку.
Майор Ерскін сказав:
– Моя дружина вже повертається з крамниць.
В одну мить він перетворився на зовсім іншу особу. Голос став стриманим і формальним, обличчя – безвиразним. Легке тремтіння показувало, що він нервується.
Місіс Ерскін з'явилася з-за рогу будинку.
Чоловік пішов їй назустріч.
– Місіс Рід загубила свою обручку вчора в саду, – сказав він.
– Справді? – гостро запитала місіс Ерскін.
– Доброго ранку, – сказала Ґвенда. – На своє щастя, я її знайшла.
– Вам дуже пощастило.
– О, так. Мені було б дуже прикре загубити її. Ну, мені пора.
Місіс Ерскін промовчала. Майор Ерскін сказав:
– Я вас проведу до машини.
Він пішов за Ґвендою по терасі. Зненацька пролунав гострий голос його дружини:
– Ричарде! Попроси в місіс Рід пробачення, але тебе терміново кличуть до телефона…