Міс Марпл лагідно промовила:
– А хіба ви самі досі переконані, що вона справді звідси поїхала?
– Свого часу я був у цьому переконаний, – сказав доктор Кеннеді. – Це здавалося мені цілком очевидним. Чиста галюцинація, яку пережив Келвін. Не було тіла, не було валізи, одяг теж було взято – що я міг думати?
– А ваша сестра… гм… чи не була вона останнім часом, – міс Марпл делікатно кахикнула, – надто захоплена якимсь джентльменом?
Доктор Кеннеді подивився на неї. У його очах був вираз глибокого болю.
– Я любив сестру, – сказав він. – Але мушу визнати, що біля Гелени завжди крутився якийсь чоловік. Деякі жінки просто так влаштовані. Вони не можуть цьому зарадити.
– Раніше вам усе здавалося очевидним, – сказала міс Марпл. – А тепер уже не здається. Чому?
– Тому що, – відверто признався Кеннеді, – мені здається неймовірним, що якби Гелена була жива, вона досі не дала б мені про себе знати. А якщо вона померла, то не менше дивує те, що про це ніхто мені не повідомив. Ось так…
Він підвівся й дістав із кишені пакет.
– Тут усе, що я можу тепер їм дати. Першого листа, якого я одержав від Гелени, я, певно, спалив абощо. Я не знайшов від нього жодного сліду. Але я зберіг другий – у якому вона назвала мені адресу поштової скриньки до запитання. А ось тут, для порівняння, єдиний зразок Гелениного почерку, який я зміг знайти. Це список бульб та різних рослин, які вона збиралася посадити. Копія якогось замовлення, що вона зберегла. Почерк у листі й на замовленні здається мені схожим, але я не експерт. Я залишу ці папери для Джайлза й Ґвенди, коли вони повернуться. Мабуть, не варто надсилати їх туди, де вони зараз.
– Ні, звичайно, гадаю, вони повернуться вже завтра або післязавтра.
Доктор кивнув. Він стояв, дивлячись на терасу, його погляд був досі неуважний. Раптом він промовив:
– Ви знаєте, що мене турбує? Якщо Келвін Гелідей справді вбив свою дружину, то він мусив заховати тіло або якось його позбутися – а це означає (я не знаю, що це могло б ще означати), що він розповів мені розумно вигадану історію; що він уже десь заховав валізу з одягом, аби надати правдивості припущенню, що Гелена від нього втекла, і що він також влаштував усе так, щоб від неї прийшли листи з-за кордону… Одне слово, це означає, що він був холоднокровним убивцею, який заздалегідь обміркував усі свої дії. Мала Ґвенні була малою дитиною. Для неї не дуже добре мати батька-параноїка, але в десять разів гірше мати батька, що був підступним убивцею.
Він швидко обернувся до відчиненого вікна й рушив до виходу. Міс Марпл зупинила його на півдорозі своїм швидким запитанням:
– Кого боялася ваша сестра, докторе Кеннеді?
Він обернувся й втупив у неї здивований погляд.
– Боялася? Нікого, наскільки мені відомо.
– Знаєте, мені спало на думку… Пробачте мені, будь ласка, якщо я ставлю вам незручні запитання – але ж був один молодик, яким вона захопилася в ранній юності. Хтось на ім'я Ефлік якщо не помиляюся.
– А, ви про це. То була лиха пригода того ґатунку, у яку потрапляє більшість дівчат. Небажаний молодик, нечесний і лукавий – і, звичайно ж, не з її кола, зовсім не з її кола. Згодом він потрапив тут у халепу.
– Я лише подумала, а чи не був той хлопець мстивим?
Доктор Кеннеді посміхнувся досить-таки скептично.
– О, не думаю, щоб там було щось глибоке. Але, як я вже сказав, він потрапив тут у халепу й кудись виїхав.
– А що то була за халепа?
– О, нічого кримінального. Але його підвела нестриманість. Він надто багато базікав про справи свого працедавця.
– А його працедавцем був містер Фейн, чи не так?
Доктор Кеннеді був трохи здивований.
– Так… так, тепер, коли ви це сказали, я пригадую, що він справді працював у фірмі Фейна й Вочмена. Але на дрібній посаді. Клерком найнижчого рангу.
Клерком найнижчого рангу? Міс Марпл замислилася над цією фразою, коли знову нахилилася над берізкою, після того як доктор Кеннеді пішов…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Містер Кімбл не ухиляється від розмови
– Я не знаю, бігме, не знаю, – сказала місіс Кімбл.
Її чоловік був такий розлючений, що нарешті примусив себе розтулити рота.
Він обурено тицьнув їй свою філіжанку.
– Що ти собі думаєш, Лілі? – запитав він. – Ти не вкинула мені цукру!
Місіс Кімбл поквапно виправила свою помилку, щоб погамувати гнів чоловіка, а тоді стала далі розвивати свої міркування.
– Я знову думаю про це оголошення, – сказала вона. – Тут написано "Лілі Ебот", чорним по білому. І ще вказано: "колишню покоївку в домі Сент-Кетрін, у Дилмауті". Це про мене, про кого ж іще.
– Ну, – погодився містер Кімбл.
– Після того як минуло стільки років – ти повинен погодитися, що це дивно, Джіме!
– Ну, – сказав містер Кімбл.
– Що мені робити, Джіме?
– Залиш усе, як є.
– А якщо на цьому можна заробити гроші?
Почулося булькання в горлі – це містер Кімбл допивав свій чай, щоб зміцнити себе для розумового зусилля, необхідного йому для того, щоб промовити кілька фраз. Він відсунув філіжанку вбік і після короткої передмови з двох слів: "Налий іще", виголосив свою головну громову:
– Колись ти багато базікала про те, що сталося в Сент-Кетрін. Я тоді тебе майже не слухав – а чого мені було слухати жіноче базікання? Може, то було не просто базікання. Може, там і справді щось трапилося. Якщо так, то це справа поліції, і тобі немає чого пхати туди носа. Усе давно минуло, чи не так? Облиш його, як воно є, дівчино.
– Тобі добре так казати. А може, там ідеться про заповіт і я зможу одержати якісь гроші. Може, місіс Гелідей досі була жива, а тепер померла й відписала у своєму заповіті якусь частку мені.
– Відписала тобі якусь частку? За що? Ну! – сказав містер Кімбл, повернувшись до свого улюбленого односкладового вигуку, щоб виразити зневажливий сумнів.
– Навіть якщо це поліція… Ти знаєш, Джіме, іноді тому, хто допоможе знайти вбивцю, дають велику винагороду.
– А ти хіба знаєш, хто там убивця? Усе, що ти знаєш, ти сама собі вигадала!
– Не ти так гадаєш. А я багато думала…
– Ну! – зневажливо кинув їй містер Кімбл.
– Атож, я все добре обміркувала. Ще відтоді, як побачила те перше оголошення в газеті. Хоч, може, я в чомусь і помиляюся. Та Леоні була трохи дурна, як і всі іноземці, не могла правильно зрозуміти, що їй кажеш – а її англійська була жахливою. Якщо вона мала на увазі щось інше… Я намагалася згадати ім'я того чоловіка. Якщо вона бачила саме його… Пам'ятаєш той кінофільм, про який я тобі розповідала? "Таємний коханець". Такий цікавий. Вони зрештою вистежили його за машиною. Він заплатив п'ятдесят тисяч доларів власнику гаража, аби той забув, що він у ту ніч заправлявся в нього бензином. Не знаю, скільки це буде, якщо ті гроші перевести на фунти… І той інший був там також, і чоловік, божевільний від ревнощів. А в кінці…