Балбаара витерла ріжком хустини затуманені сльозою очі.
— Не поїдеш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе? Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тоді й продовжиш свою науку.
— Я доти зовсім забуду читати й писати.
До дівчинки підійшов Дулемба.
— Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замість дядька Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
— Хочу. Але хай і дядько Павло зостається.
— Якби ж то наша воля.
4
Двері причинилися, і в юрті запала густа тиша. Тепер Грабовський ще більше, ніж перед тим, відчув утому. Не спромігся навіть покласти на стілець біля ліжка книжку, з якої тільки-но диктував, — вона сама випорснула з рук на долівку. Рука безвільно впала на груди, така важенна, що й дихання забиває. І підняти її не було сили.
Так буває майже після кожного уроку. Доки учні пишуть, читають, жебонять, він ще якось тримається, збирає в собі всю снагу, аби не виказати безсилля, пекучого болю. А як тільки хлоп'ята підуть, тоді вже зовсім губить владу над собою. Не годен навіть кварту дістати, зволожити пересохлі губи. Коли дома Байбал, він допомагає, а коли нема, то Павло колодою лежить, зціпивши зуби й заплющивши очі, доки спочине і бодай трохи набереться сил.
Набереться сил. Та чи ж прибавляються ті сили? Чи міцніє тіло? Ой, ні, здається, ні. То він тільки тішить себе рожевими сподіванками, що одужує, що таки видужає. Тішить, розважається, бо так ніби легше. Насправді ж сили вичерпуються з кожним днем, і світлі надії меншають, наче священний талісман. Скільки вже часу збігло відтоді, як переїхав з Вілюйська в Бордонський наслег і зліг, а здоров'я не поліпшується.
Тричі, залишаючись сам у юрті, пробував підвестися з ліжка і написати листи, що нароїлися вже давно, та нічого не виходило. І тепер щодня пише їх подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокіше мстилася йому. Не допомагають ні навари пахучих трав, якими щедро напуває його Байбал, ні ведмеже сало. ні риб'ячий жир, ні тепле молоко Арамаанової корови...
Листи. Цілим натовпом юрмляться вони. Такі рясні, скорботні, що сльози навертаються на очі. І нагальні. Кожен щомиті підступається, нагадує про себе, благаючи найперше одіслати його. І треба б. Та що вдієш, як одішлеш, коли всі вони тільки в голові, в думках, не вимережані на папері.
До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Паньківського, Івана Франка. Колись, далебі, змережаться і розлетяться в різні боки світами дальніми, несучи вісті невеселі. Колись... А поки що він лише перегортає їх у пам'яті, мов самоцвіти на долоні, і виколисує, як мати немовлят своїх.
Думка стрічається з думкою, сперечаються, а нічого путнього не виходить. Невже назавжди зачахли й перестануть існувати одразу два часописи в Галичині? Та ще й які — "Народ", "Житє і слово"! І подумати страшно. Павлик занедужав, вирішив поступитися місцем молодшому поколінню. Франко не зміг зібрати потрібне число передплатників. От тобі й маєш — галицька преса звужується. Що ж далі?
А чому "Житє і слово" розгубило читачів? Чому? Нелегко це визнавати, проте ми не страуси, щоб ховати голову під крило. Мусимо дивитися правді в очі і казати, як воно є. Передплатників розгублено, либонь, і тому, що "Житє" недостатньо цікавилося живою сучасністю, її щоденними потребами, надаючи багацько місця умершині, всіляким давнім легендам. Звісно, були й інші причини. Але хіба від того, що ми знаємо їх, легше?
Думки знову й знову повертаються до Івана Франка. Дивний чоловік. Навіть збагнути важко. І соромно перед ним за свої тілесні болі та душевну розпуку, особливо за той травневий лист, що написав йому з Вілюйська, виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозуміє все те, а він, Іван Якович, не лише збагнув, на сторінках свого журналу явив ту сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тій зливі — "Із дневника невольника" — та ще й від себе додав кілька рядків. І яких рядків!
О, ті рядки, вони й зараз бринять у пам'яті: "Одержавши від одного земляка оцей твір — не твір, а документ важкого психічного настрою одного з молодих талановитих українців, загнаного на Сибір, ми друкуємо його з деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого ім'я тут не підписуємо з причин легко зрозумілих, поремствує на нас за те, що друкуємо не самі вірші, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку.
Та для нас вірші і проза в сьому творі однаково дорогі, а навіть вірші без прози подекуди не були б зрозумілі. Звертаємо на сей окрик сердечного болю і розпуки талановитого земляка увагу освіченої громади російської — не самої тільки української. Невже нема способу облегшити його важке життя хоч легальними способами, дружнім співчуттям, листами, книжками, порадою та підмогою?"
Поремствує... Друже мій великий, оборонцю безкорисливий, натхненнику щедрий! Чим передати мої найсвятіші почуття до вас, мою вдячність безмірну? Скажу вам, як старшому братові рідному. Поява мого нерозважного листа в часописі здивувала мене, бо ж я не така значна людина, щоб привертати до себе увагу. Краще, коли тебе не знають. А то можуть говорити:
— Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь путнє вийде, а воно ледащо...
Громада жалю не знає; раз спіткнувсь — довіку не забуде.
Ви турбуєтесь про полегшення мого життя, окликаєте громаду. А чи треба це робити? Добре, звісно, було б визволитися звідси, та не зовсім приємно, коли б хтось став клопотатися за мене, покладаючи якісь надії. Мені здається, я в такому разі почував би себе завжди зв'язаним, ніби зобов'язаним, комусь підлеглим. Таке мені не кладеться ні в голову, ні в серце.
Незабаром, кажуть, буде коронація. Може, новий цар видасть маніфеста про нашого брата, засланця політичного, і мене переведуть звідси в якесь інше місце. Ех, якби-то, хоч надії також невеликі.
Радите, друже, взятися за оповідання. Спасибі. Я й сам не раз думав спробувати хисту, та тільки його, либонь, у мене й нема: оповідання вимагає рівної, щоденної запопадної праці, а я так нездужаю, що можу працювати лише наскоками; на довгу річ у мене не хватить ні сил, ні терпіння.