От скільки збираюсь сісти за бурсацькі спомини, та ніяк не зберусь; хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибірських спогадів хватило б надовго.
Тільки я не люблю писати, як звичайно оповідання у нас пишуться. "Сонце, здіймаючись понад гаєм, виблискувало проміннями... Соловейко потьохкував у зеленому садочку про те і про се... Легесенький вітрець подмухав та ласкався до полискуючої золотом травиці... Її розкішне вбрання... Її чарівна постать... Він поклав одну ногу на другу... Він був одягнений..." Одним словом, — вся та нісенітниця, що Успенський добре виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна — не тямлю) полулежала на кушетке..."
По-моєму, предметом белетристичного зображення повинен бути лише внутрішній, духовний світ людини, а також ті соціально-історичні обставини життєві, що той або інший духовний світ виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії світової. А всі оті: "він устав... пішов... сів... почухавсь..." — просто зайва вага, яку можна без жалю викинути.
Через те я не перекладав би прозових творів цілком, а вибирав лишень те, що безпосередньо тичеться суті, викидаючи все зайве...
Хотілося б побалакати з вами також про відгуки на мої твори, але все стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим рецензентам? Так не випадає якось, тим паче, що є намір не тільки подякувати за підтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися.
Ні, далебі, вдамся до Костя Паньківського — він же видавав ті твори, то й має свою думку про них. От недавнечко прочитав у "Зорі" рецензію на збірку "З півночі". Рецензія прихильна, прихильна в такій мірі, що, може, мої вірші того й не заслуговують. Справді ж бо: критик захоплюється їх, кажучи його словами, "непідробленою щирістю, художньою формою і чесним, суто громадським настроєм". Може, й забагато в цій рецензії похвали...
— Ну, як у тебе, Павле? — почув Байбалів голос і розплющив очі, згубивши нитку роздумів.
Старий, видно, давненько повернувся додому, бо його кожушанка вже висить на стіні, а він, роздягнутий, без шапки, стоїть посеред юрти, тримаючи в руках безвухий глечик і склянку, наповнену молоком.
— Про груди питаю. Не краще?
Він чекає відповіді, як приречений до страти — помилування, як найсвятішої надії. Вона, та надія, тихо жевріє в його добрих очах, зовсім неприхована, і її добре бачить Грабовський. Бачить завжди, а нині — особливо. Йому шкода старого, шкода не менше ніж самого себе. І хочеться сказати щось приємне, окрилююче, не погасити тієї райдужної надії, не завдати чоловікові зайвого болю Тому відповідає на ці запитання, що повторюються кожного дня по кільканадцять разів, бадьоро, дещо прикрашуючи свій справжній стан.
— Трохи легше.
— Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап'єшся гарячого молочка з маслом, може, ще покращає. Арамаанова жінка й сьогодні твердила своє: найліпше — молоко. Пообіцяла на завтра зварити якусь іншу траву. Каже, така трава, що всі недуги як рукою знімає.
Підвівшись на лікоть, Грабовський одним махом випив дві склянки. Знову приліг на подушку і задоволене зітхнув У грудях справді ніби полегшало трохи. Здається, навіть сили в тілі прибавилось.
— Смачне молоко. Спробуйте й ви.
— Обійдуся, — байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик покришкою. — Може, сими покуштуєш?
— Спасибі. Пізніше, їжте самі.
— Я встигну, а от ти... Хочу, Павле, тебе вилаяти, а все ніяк не зберуся, нема часу.
— Зараз і лайте, коли заслужив. Якраз вільна година випала.
— Випала, — посміхнувся старий. — Шуткуй собі. Таки заслужив. Арамаанові хлопці вже не прийдуть до тебе.
— Чому?
— Не прийдуть, доки не одужаєш Так і Арамаан казав. Де ж то бачено таке: сам хворий, а до себе збирає малих обдертусів з усього наслега.
— Їх лише п'ять.
— А п'ять — мало? І навчаєш їх грамоти, можна сказати, ні за що.
— То ж барахсанські діти. Я ж не взяв Югаєвого хлопчини, хоч староста обіцяв мені чималі гроші, аби погодився вчити лише його найменшого сина.
— Ат, Югай, Югай, — одмахнувся Байбал, наче від мухи. — Того нечистий не вхопить. Свого вишкребка він уже одвіз у науку до якогось мархінського вчителя.
— Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бідаків, а їхнім дітям також треба вчитися.
— Не про гроші мовиться. За те, що не дереш шкуру з людей, вони тебе шанують. А про своє здоров'я треба дбати. Видужаєш — тоді вчи, скільки тобі захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш — гнівайся, а я таки постою на своєму.
5
Свого слова Байбал дотримав. Він, як жартома говорив Грабовський, без згоди на те "попечителя", самоправно влаштував зовсім непередбачені різдвяні вакації. Наступного дня з самого ранку шпортався на подвір'ї, ніби зайнятий якимсь ділом, а таки перестрів учнів за хвірткою і сказав:
— У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука відкладається не знати доки. Коли хвороба минеться — сам загадаю до школи.
Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель підвівся з ліжка лише тоді, як одшуміли талі води і забрунькували дерева. Та й після того учні не встигли намилуватися своєю школою, наслухатися тих знадливих історій та бувальщин, які для них щодня множилися в Байбаловій юрті. Незабаром розпочався збір заболоні, і хлопчики, помічники своїх батьків, потягнулися до лісу, а наслег напівспорожнів.
Грабовський теж захотів попрацювати разом з людьми, але Байбал зразу став дибки.
— Розумнішого не міг вигадати? — допитував сердито. — Нащо тобі та заболонь? Кого будеш нею частувати? І з голови викинь дурне. Сиди під юртою та грійся, щоб усі болячки з тебе за літо вийшли. Якщо хочеш купатися чи поглянути на ліс, то можна піти, а за заболонню — ні й ні.
Довелося скоритись волі хазяїна. Старий також не одривався від дому аж до середини літа, не спускав Павла й на мить з очей. Відлучився тільки на заготівлю сими, але й з озера навідувався майже щовечора, приносячи повну торбу в'яленої риби. Прийде, розвішає ту рибу на шкіряних перев'язях, якими обсноване все подвір'я, наготує вечерю і знову ладиться в дорогу, аби доспати коротку ніч на теплому піщаному березі.
Так і сьогодні. От уже порожня торба під пахвою, а довгий ялиновий костур у руці.