— Життя переможе!!!
Як товариші дивляться на мою роботу?
По-різному.
Михайла Ромася поезія не дуже цікавить — цей захоплений своїми практичними справами. Цілими тижнями вештається по наслегах, а як повернеться в містечко й загляне до мене, то аж захлинається, викладаючи привезені новини.
Суруксут трохи підлікувався, уже покинув лепрозорій і разом з Дабиитом готується до зимового полювання.
А Байбал та Дулемба майже щодня навідуються. Позавчора читав їм уривок з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав і сказав:
— Віднині круки — пекельні вороги мої.
Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважає романтиком-занепадником. Може, він і має рацію, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докінчити почате...
Недавно викликав нас усіх Кочаровський і об'явив царський маніфест: замість десяти літ повної безправності мені визначили чотири роки. Бачиш, як змилувалися, хай їм найгостріша болячка між ребра за це. Казав, згодом можна буде приписатися до якої-небудь сільської громади, тобто обернутися з політичного поселенця, позбавленого всіх прав, на хлібороба з засланців — теж безправного. Ну, але як воно далі буде, мовляв сліпий, побачимо. Ох, круки, круки безсердечні.
Оце тобі, Олю, вся моя найсвятіша сповідь, мій найновіший curriculum vitae . А ти, серденько, все мовчиш. Оченята засмучені. Чому? Гніваєшся?
Скажи хоч слово!..
* * *
Вечірній прихід Кочаровського здивував і збентежив Грабовського. Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсім не цікавився життям вілюйських засланців: у їхні мешкання ніколи не заглядав, а до себе в управління викликав лише при потребі. І раптом — сам завітав. Та ще й у такий пізній час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь новий донос, і хоче вчинити обшук?
— Ого-го! — вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на ослоні й столі. — Я й не знав, що ви розвели в себе цілу бібліотеку. Недарма ходять чутки, нібито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
— Взимку іноді збиралися, а влітку... їм не до цього. Нема коли, хоч законом нам не заборонено збиратися.
— Не заборонено, звісно, якщо ті сходини та балачки не торкаються політики. Але зараз я до вас з іншим.
— Будьте ласкаві, — показав Грабовський на стілець. Справник подякував, скинув шапку і сів.
— Сьогодні, — продовжив, — мій помічник повернувся з Якутська і привіз новину: губернатор велить вам покинути Вілюйськ.
— Як то?
Кочаровський тільки безпорадно розвів руками.
— Куди ж перебиратися?
— На розсуд Мархінської управи.
— Знову?
— Такий наказ.
— Але ж переїхати сюди мені дозволив генерал-губернатор. Хіба Якутськ має право скасовувати веління Іркутська?
— А чому ви думаєте, що губернатор зробив це без відома генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Він клопотався, а генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось інший доклав рук. Прошу тільки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту мені не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
— А губернатор?
— Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й зайшов до вас — зустрітися віч-на-віч поза службою. Думаю, тут орудувала рука Гіммера.
— Але ж Гіммер подався в Ташкент і немовби назовсім.
— Подався, та не назовсім. Він не хоче розлучатися з Вілюйськом, маючи в лепрозорії гарний заробіток. Спочине після недуги і повернеться назад. Правду кажучи, добра від того повернення я не чекаю. Знову почнуться скарги, доноси, втечі з колонії. Може, навіть якась комісія нарешті приїде. От і розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися не можу — це губернаторова канцелярія вирішує, а ми мусимо виконувати її волю.
— Канцелярією ж не Гіммер керує.
— Так, не Гіммер, — згодився справник. — Проте... Пригадуєте, якось ще влітку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вілюйськ. То був не випадковий жарт. До мого вуха дійшли чутки про деякі Гіммерові заходи в Якутську супроти вас. Але передати їх вам не міг — то ж були тільки чутки. Гіммер домагався, щоб вас і Гаврилових видворили з Вілюйська в різні і притому далекі наслеги. Як там далі обернулася справа, як пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не відаю, а от ви мусите їхати в Мархіно.
— Коли?
— Готуйтеся. Після першого снігу й вирушите.
Кочаровський надягнув шапку і вже в сінях майже пошепки сказав:
— Зробіть мені, Павле Арсеновичу, одну послугу.
— Яку?
— Пообіцяйте, що про ці мої відвідини і нашу розмову ніхто не знатиме. Ви ж поїдете, а мені доведеться стрічатись з Гіммером.
— Обіцяю.
* * *
Несподівана новина приголомшила друзів Грабовського. По довгій і гнітючій мовчанці першим обізвався Ромась.
— Негідник! Живоріз, — лаявся він. — Дивіться, які коники викидає. Ох і лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого вихопився, наче Пилип з конопель? І сам не довів діла до кінця, і ми, можна сказати, пошилися в дурні.
Мисливець почервонів, мов рак в окропі, і мовчки чухав потилицю, низько схиливши голову.
Дулемба міркував уголос:
— Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гіммер повернеться. Ти ж сам казав...
— Казав, казав, — не вгамовувався Ромась. — Він випер Гаврилових у один бік, Грабовського — в другий, скоро, далебі, ще когось випре. Хто ж його, гада, тоді судитиме, коли нас тут не буде?
Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
— Знайдуться такі. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
— Так, — підхопив Генрик Адамович. — Я теж думаю, що люди знайдуться. Зараз справа не в суді, а в тім, куди запроторять Павла. Це мене найбільше тривожить. Хоч би у Мархіно залишили.
— А чому в Мархіно? — здивувався Байбал. — У Бордонський наслег треба. Там свої люди, юрта. Я також поїду з Павлом. Удвох не пропадемо.
— Егекеен , і мене візьміть у наслег, — обізвалася Аанис. — Там гарні книжки читатиму.
— Ой дитино моя, — тяжко зітхнула Балбаара. — Скінчилося вже твоє читання, назавжди скінчилось.
— Таки поїду. Правда, дядьку Павле?
— Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.