Під кінець тижня сторожка посміхалася скляними шибками, і в ній лунали бадьорий перестук молотка та весела гембелева пісня. То Дулемба вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове ліжко.
Надвечір несподівано прибіг Байбал. Був захеканий, наче змагався з кимось наввипередки.
— Оце такі — кинув, переступаючи поріг. — Значить, приїхав і сам собі хазяйнує, а тобі, старий, — зась. Гарно, гарно. Чому ж ти, Павле, не зайшов до Дабиита та не дав знати?
— Та я ж, бачите... — почав було Грабовський, але Байбал перебив:
— Бачу, бачу. Не мав часу, знаю. А я мав час у таку сніговицю плентатися туди й назад?
— Ви були в наслегу?
— Авжеж. І вийшов звідси саме в той день, коли ти приїхав сюди. Приходжу, дивлюся — юрта порожня, побіг до Арамаана, а він каже... Я й на ніч не залишився, поспішив сюди.
Байбал підійшов до ліжка, майже готового, поглянув і невдоволено скривився.
— Хіба так роблять?
Грюкаючи бардою, вмить розібрав ліжко, причіпливо оглянув стовпчики, дошки, вирізи та дірки в них і, не сказавши й слова, почав знову збивати. Грабовський та Дулемба, пораючись біля столу, мовчки позирали на старого.
— От як треба! — радісно вигукнув Байбал, зібравши ліжко.
Потім никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись.
— Ану, пустіть-но мене, — підступився до столу. — Бо й тут, бачу, не буде діла.
З ним не сперечалися. Стукнув молотком по одній ніжці, по другій, підсунув стіл до стіни.
— Отак потрібно.
— Ми ж так і думали...
Клопотався вже іншим.
— Чому вона нидіє, а не горить? — показав на грубу.
— Дрова сирі, тільки позавчора привезли з лісу.
— Сьогодні принесу сухих з подвір'я тюрми. Треба і в печі топити.
— Пробували, але вона димить.
— Сам візьмуся за неї, тільки не заважайте...
Прийшовши наступного ранку в сторожку, Грабовський і Дулемба здивувалися: посеред кухні лежала купа цегли, а на місці старої печі зводився підмурок нової. Дабиит розмішував глину в кориті, а Байбал мурував. У цьому ділі він був мастак.
— Більше вона не буде куріти, ні, — говорив, орудуючи кельмою.
І не помилився: в новій печі дрова палахкотіли, як у паровозній топці, а в кухні й не пахло димом. Закінчивши піч, Байбал хотів перекласти й грубу. Ледве відговорили його. Тоді вхопився за інше — поставити паркан довкола сторожки.
— Не потрібно, — умовляв його Грабовський. — Це зовсім зайве. Не хочу від світу одгороджуватися.
— Тобі видніш...
17
Михайло Ромась увірвався в хату, мов буря. Весь засніжений, з розчервонілим лицем, він обхопив Грабовського дебелими руками й довго мовчки тиснув до грудей.
— Ану, покажись, голубе сизокрилий, покажись, — заговорив нарешті, трохи одступивши. — Нічого! — вигукнув радісно. — Їй-богу, нічого! Виріс, посоліднішав, вуса й борода як у Діда Мороза, тільки сивини бракує. А я з улусу. Заскочив до справника, щоб доповісти, що повернувся, а він мені: "Вами цікавився Грабовський".
Павло задоволений своїм другом. Незабаром шість років, як вони розлучилися. Так, так — шість років, з яких біля трьох проведено в тюрмах, а Ромась, на додачу до всього, цілий рік мандрував — з Павлодара до Вілюйська. Проте здоровий, міцний, як дубчак, і, здається, навіть бадьоріший, ніж колись.
— Добре, Павле, що ти приїхав, що не огніздився на Мархінщині, — продовжував Ромась. — Тут ми з тобою таке закрутимо.
— Навіть?
— Побачиш. Якби ти знав, скільки цікавого в тому ділі, котре доручив мені Кочаровський! Побувши оце півтора місяця в улусах, повештавшись між людьми, побачивши їхнє життя, я всім серцем відчув, збагнув, як тутешнє суспільство засмоктала темрява, як спритно орудують у цій темряві, немовби щуки в морі, голови, старости, писарі, податкові чиновники та інші кровопивці. Перечитуєш звіти управ, переглядаєш всілякі документи, — і чуприна на голові стовбурчиться. Самочинство, чорна несправедливість і брутальна кривда виром вирують. Ти уже зв'язався з якимсь місцевим часописом?
— Поки що ні. Та й не поспішаю, бо не збираюсь писати, скажімо, в "Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобі ті часописи?
— Мені вони, власне, не потрібні. Розумієш, у тих звітах, які я одержав з управ, є такі разючі факти про свавілля місцевої адміністрації, що самі просяться на шпальти. Чому б тобі не повідати їх людям?
— Хай трохи згодом. Зараз не маю жодної вільної хвилинки та й не знаю, до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я познайомився з Віктором Костюріним. Він, між іншим, також з України, колись учився в Одеському університеті, жив у Херсоні. Торік закінчив термін в Якутії і поїхав до Тобольська. Там його дружина збирається видавати газету "Сибирский листок". Якщо їй пощастить здійснити свій намір, тоді зможу написати.
— От і чудово. А тепер, Павле, розкажи мені, бо я й досі не знаю, як і чому мене притулили до балаганського протесту.
— Як і чому? — перепитав Грабовський.
Цього питання сподівався. Скільки разів ставив його сам собі і намагався знайти відповідь. Та жодна з них не задовольняла і не втішала. Спростовував їх і безжально відкидав, бо видавалися компромісними. Відчував одне — саме він винуватий перед Михайлом.
Тому й гірко було на душі ще тоді, коли велося слідство, коли зачитували вирок. Гризло сумління: за що ж Ромасю дали каторгу, а потім — заслання? Адже він не жив у Балаганську, не писав, не розповсюджував протесту проти розправи в Якутську.
— Вибачай, Михайле, — почав скрушно. — Прости, що так вийшло. Я ж писав тобі, як другові, і, звісно, сподівався, що ти пристанеш до нас, піднімеш усіх павлодарських політичних, а сталося...
— Що сталося?
— Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я.
— Ти? — хмурить брови Ромась. — Нерозумна вигадка і недоречна сентиментальність. Не будь, Павле, бідною Лізою. Ти тут ні до чого.
— Але ж мій лист викликав твою відповідь.
— То й що? Май на увазі, про якутські криваві події в Павлодарі знали ще до твого листа, і я їх сприйняв саме так, як написав. Було дуже боляче й прямо-таки жахливо.
Ромась трохи помовчав.
— Зараз, голубе сизий, — заговорив знову, — і сам себе лаю, що був половинчатим, здався на раду товаришів. Тепер розумію: нам треба було протестувати разом з вами. Ви, балаганці, зробили вірно, хоч наслідки й вийшли дуже драматичні.