— Справді драматичні, але ми на похвалу не розраховували. Особливо ж драматичні для тебе: ти ні за що дістав таку жорстоку кару.
— Оце мене найбільше боліло. Тому й на слідстві, на свою голову, поводився, як ображена панянка. Правда. того, що зроблено, вже не виправити, але ти тут не винуватий: мій лист до тебе, як я зрозумів з запитань слідчих, перехопили жандарми і приплели до вашої справи. Так, здається?
— Так, —-— ствердив Грабовський. — Того твого листа я не отримував. У Балаганськ він прийшов після мого арешту. Мені на допитах цитували його, та й то лише одне місце — де ти погрожував самодержавству динамітом. Що ти писав?
— Зараз не пригадаю, але нічого особливого там не було. Ну сповіщав, що твоє послання отримав, що порадився з павлодарськими арештантами, більшість яких відмовилася підписати ваше звернення й висловилася за доцільність протестувати не в Сибіру і не на папері, а в Росії, з динамітом у руках.
— Кажуть, ти розповсюджував нашу відозву?
— Ні, тільки показав нашим в'язням і передав з тюрми на волю.
Ромась помітно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати минувшину. Очі його нараз погасли, а чоло спітніло. Він спересердя кинув недокурок, що вже пік пальці, скрутив цигарку, жадібно затягнувся і продовжив:
— Павле, друже, мушу звірити тобі те, чого ще нікому не звіряв і, мабуть, ніколи не звірю.
— Ну, — посміхнувся Грабовський. — Може, закохався?
— Ні, таке, що в грудях пече.
Павлові брови насупились.
— Зрадив?
— Називай, як хочеш.
— Коротше!
— Весь час караюсь не тільки за те, що мало зробив для поширення вашого протесту, а й за поведінку під час слідства.
— Що-о-о?
— Зрозумій мене. Усі ви, балаганці, були разом ув'язнені і знали, за що саме. А я не мав ані найменшої уяви, чому мене раптом перекинули з спільної камери в одиночну. Довго сидів там, мов глухонімий, доки ти весною не сповістив листовне причини мого нового арешту. Згодом мені офіційно інкримінували поширення вашої відозви у Павлодарі. Почалися допити, сповнені різних погроз та всіляких натяків. У руках слідчого було всього два факти — моя відповідь тобі і примірник відозви, не до кінця переписаної мною. У своїх показаннях я плутав, але з тієї плутанини загалом випливало, що не поділяв настроїв балаганських протестантів, не приєднався до них, умовляв тебе не підписувати звернення і не розповсюджувати його. Спершу, мовляв, хотів переписати ту відозву й віддати комусь, та потім, добре помисливши, вирішив, що все це зайве, непотрібне, тому й кинув переписувати. Словом, одгороджувався від вас, викручувався. За все те не можу простити собі. Колись стільки зазнали разом випробувань, та ще яких...
Ромась змовк, витер рукавом піт з чола і відсапнув так, наче скинув з плечей важку ношу. Мовчав і Грабовський. Тільки густа зажура в очах видавала його душевну муку.
— Не можу і я похвалити тебе, — сказав згодом. Говорив поволі, карбуючи кожне слово, наче виривав їх з найдальших глибин власного серця. — Правду кажучи, не сподівався, що ти по довгій розлуці принесеш мені таку звістку.
— Повір, Павле, я не міг приховати це від тебе.
— І добре, що не приховав, але...
— Павле...
— Бачиш, у твоїй поведінці мене вражає не те, що ти вигороджувався. Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив.
Грабовський підвівся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од столу до дверей і знову сів.
— Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобі якутську різанину, викладаючи наш протест і закликаючи поширити його серед засланців Семипалатинської області, я не допускав, що ти зможеш залишитися байдужим. Навпаки, був абсолютно певний, що ти... Візьми хоч би Краніхфельда, якого тобі, правда, не доводилося бачити. Так от, у нього майже не було знайомих серед монастирівців, і його заслання в Балаганському окрузі наближалося до кінця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагічні вісті з Якутська. Але він не стерпів, не подумав про власну долю, став одним з ініціаторів протесту, писав його, розповсюджував, за що й потрапив у Якутію. Або Софія Новаковська — сама надіслала листа міністрові внутрішніх справ, рішуче заявивши, що приєднується до протесту. А ти, Михайле, як і я, ще в Бутирках познайомився і подружив з багатьма монастирівцями.
— Павле, я дуже переживав. Я вже після вироку, оголошеного мені, відмовився просити помилування.
— Чув. Це добре. Добре й те, що...
Розмову перервав несміливий стукіт у двері. До хати зайшли Гаврилови.
— Даруйте, що самі завітали, без запросин, — вибачався Кость Семенович, сяючи своїм хворобливим рум'янцем.
— Дуже радий бачити вас, — хвилювався хазяїн. — Навіть сам збирався розшукувати, де ви живете.
— Повільно збираєтесь, — вставила Ольга Василівна. — Ми тільки сьогодні почули про ваш приїзд, а ви, кажуть, давненько тут. І все збираєтесь...
— Житло обладнував. А ви вже обжилися?
— Трохи.
— Знайшли роботу?
— Я займаюся фотографією, — відповів Кость Семенович, — а Оля, здається, скоро почне працювати в лепрозорії.
18
Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хаті, супиться, іноді зітхає і скоса зиркає на хазяїна. Але кожна зморшка його худого обличчя світиться теплою батьківською любов'ю, яку не можна ні вгамувати, ні приховати.
Той день, коли сторожка була повністю відбудована і Павло перебрався сюди від Дулемби, здавалося, став для Байбала святом. Він бігав, метушився, перекладав принесені речі й книжки, топив у грубі, в печі, до блиску вимивав підлогу. Відтоді й приходив щоранку і шукав собі якогось діла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березі Вілюя, сажнів за двісті від тюрми. Всі умовляння Грабовського були марними.
— Не думаєш ходити на відправу, то я тебе не силую, не ходи. Але стежка має бути, — відмагався і продовжував вергати лопатою сніг. — Щоб ніхто не дорікав, що не шануєш бога.
Згодом почала виявлятися нова химера старого — подоба ревнощів. Як хтось заходив до Грабовського і довгенько затримувався, Байбал не міг приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позіхав і спідлоба поглядав у бік хазяїна, немовби підказував — випроваджай уже цього непрошеного гостя, тобі треба працювати.