Через п'ять днів по тій короткій балачці Грабовський побачив у вілюйському поліцейському управлінні нового справника — Кочаровського — і був приємно вражений. Порівнюючи з Антоновичем, цей виглядав значно старшим, здавався більш розважливим і людяним. Говорив тихо, теплим грудним голосом:
— Ромась уже прибув, але зараз його в місті нема. Я доручив йому зробити опис нашого округу, і він поїхав по улусах. Коли повернеться, важко сказати, мабуть, у кінці тижня.
— А як з мешканням? — поцікавився Грабовський.
— З житлом у нас погано. Тіснота страшна, особливо в юртах. А тут, як на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових і Ромася, тепер — ви, а вже отримав повідомлення з Якутська, що скоро приїдуть якісь Юделевський, Михайський і Кассіуші. Словом, можу порадити вам хіба що таке. Недалеко від тюрми пустує колишня сторожка. Правду кажучи, пустує з дурного дива: у ній позаторік застрелився поштмейстер. Відтоді вона й викликає страх у вілюйців. Темнота, знаєте, забобони. Коли хочете — поселяйтесь. Там, правда, ще треба докласти рук... Можете й сьогодні глянути.
Одвернувшись до відчиненої кватирки, Кочаровський гукнув:
— Генрик Адамович!
До кабінету зайшов чоловік, у якому Грабовський, на великий подив для себе, пізнав того, що приніс йому в іркутську тюрму звістку про трагічну смерть Надії Сигиди.
— Дулемба?! — підхопився з стільця.
— Павло? — вигукнув у нестямі й колишній карійський каторжник.
Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потім міцно потисли руки.
— Ви знайомі? — здивувався Кочаровський.
— Знайомі, прошу пана, — ствердив Дулемба. — Зо дві години разом сиділи в одній буцегарні. Оце зустріч! Ти лише зараз, Павле, звідтам?
— Ні, давненько вже, року півтора. Жив у Бордонському наслегу Мархінської управи, а тепер перевели сюди.
— Квартиру знайшов?
— Ще не шукав.
— То й не треба. Спинишся в мене. Пан справник дозволить?
Кочаровський не заперечував. Був навіть задоволений, що так просто й легко вирішилось з мешканням для нового політичного засланця. Але ще раз нагадав про тюремну сторожку.
— За тим і покликав вас, щоб ви показали її Павлові Арсеновичу. Гадаю, в ній можна жити.
— О-о! — запалився Генрик Адамович, мов юнак. — З тої вартівні вийде файна халупа. Завтра покажу, а зараз — до мене.
Кімната Дулемби була невеличкою і на диво затишною, наче її доглядало дбайливе жіноче око. Та найбільше вабили Грабовського в ній книжки, які купчилися не тільки на столі й вікнах, а й на підлозі. Приємно вражав і господар. У ньому, енергійному, радісно збудженому, тепер не було й сліду тієї важкої моральної пригніченості, з якою три роки тому завітав до Павла в камеру іркутської кам'яниці. Навіть повен рот зубів має, видно, нові вставив.
Запитанням, переказам не було кінця. За ними й вечір, і довга зимова ніч спливли непомітно. Більше говорив Генрик Адамович.
Виходець з дрібної шляхти, Генрик не пішов узвичаєною стежкою своїх дідів та батьків. Не скінчивши гімназії, юнак покинув її і став заробляти собі шматок хліба на одній з варшавських миловарень. Там і почалася його життєва школа. Читання заборонених книжок, знайомство з трудовим людом, виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидіння в тюрмі...
Після ув'язнення — знову діла. Ще цікавіші й інтенсивніші. Людвиг Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський, Дулемба фундують першу польську партію робітників "Пролетаріат", створюють її центральний комітет, організовують каси допомоги безробітним, агітують живим і друкованим словом, чинять праведний суд над царськими посіпаками, налагоджують стосунки з петербурзькими та київськими народовольцями...
А потім — сталося це десять років тому — прошуміли .масові арешти по всій Польщі. До варшавської цитаделі кинуто було близько двох сотень робітників та інтелігентів. Довго тривало слідство. Власне, не слідство, а паскудна карикатура на нього. Підробка протоколів, фізичні й моральні тортури над допитуваними, шпигунство, провокації підкуплені свідки, цілковита зневага до голосу оборонців — чого там тільки не було під виглядом правосуддя. Жорстокішого вироку навіть сам диявол не міг би придумати: чотири керівники "Пролетаріату" — Петро Бардовський, Станіслав Куницький, Михайло Осовський, Ян Петрусинський — зависли на шибениці. Двадцять п'ять пішли на каторгу або в заслання. Крім них ще тридцять три зазнали нелюдської розправи так званим адміністративним шляхом.
Дулембі дали тоді тринадцять років каторги. Скоро він пізнав її на Карі. Майже дві тисячі днів — робота, робота, робота, на ногах — кайдани, в руках — прикована тачка. Стусани наглядачів, хліб, схожий на граніт, суп з гнилою рибою, позачергові нічні наряди за непокірність Далі — дике знущання над Лизаветою Ковальською, жіночий протест, смерть Надії Сигиди, самоотруєння Марії Калюжної, Марії Ковалевської, Надії Смирницької, Івана Калюжного, Сергія Бобохова, довгий етап до Іркутська.
--— 3 іркутської кардегардії, — казав Генрик Адамович, кошлаючи білу чуприну на голові, — погнали мене в акатуйську каторжну тюрму. Вона нітрохи не краща, ніж іркутська, та запізнати її мені вже не довелось, бо через півроку потрапив у вільну команду. Згодом прибився сюди, тут ошатувався. Про варіння мила забув. Знайшов собі інше ремесло — столярство. Роботи вистачає. От і сьогодні справник покликав перестелити підлогу в одній з кімнат управління. Ех, Павле, були б руки, а мука для них знайдеться!
***
Вранці Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну Кочаровським. Вона як зловісна потвора стояла на голомозому піщаному горбі обіч високої тюремної загороди. Вікна повибивані, двері напіводчинені, сіни перегороджені сніговим заметом.
У двох її кімнатах — теж косяки снігу, що своїми вершечками сягають до віконних луток, а в третій, яка колись, очевидно, правила за кухню, біля печі — купка сухих поліняк.
— Буде, пся крев, халупа, буде, — висловив своє задоволення Генрик Адамович. — Зараз і почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печі.
Поклавши барду на припічок, Дулемба взявся викидати сніг. У Грабовського ж не ладилося. Хоч дрова й добре горіли, але комин не витягував диму. Довелось переносити палаючі поліна з печі в грубу, яка виявилася справною й незабаром дихнула теплом.