— Дулемба? — підстрибнув Грабовський. — Невже той, що був у мене в камері і розповів про смерть Надійки?
— Не знаю. А незабаром туди має прибути Ромась.
— Михайло?! Де ж він зараз?
— Ніби в Якутську, але скоро вирушить звідти.
— Так це ж чудово! От би зібратися всім докупи та побалакати од душі! Ти, Евеліна, Микола Ожигов, Софія Новаковська, Михайло Ромась, словом — балаганці. Уявляєш?
— Ще б пак. Але ж це неможливо, — зітхнув Краніхфельд. — Неможливо, голубе. Надто далеко від нас Микола та Софія. А з Ромасем твоїм, мабуть, таки скоро побачимось. Знаєш, що ми з Евеліною намислили?
— Що?
— Влаштувати весілля.
— Справді?
— Може, й не весілля, а зустріч усіх засланців Вілюйщини під виглядом весілля. Гадаю, власті не заборонять.
— Всіляке може трапитись.
— Звісно, але спробуємо. Нам треба, Павле, частіше зустрічатися. Ой, як треба! Бо так поодинці й зовсім можна занидіти. На власній шкурі це відчуваю. За хазяйськими клопотами я, здається, й читати розучився. Ну, про це ще побалакаємо, а тепер частуй чаєм.
***
Розпрощавшись на краю наслега з Краніхфельдом, Грабовський повертався додому мов зачарований. Не помічав ні дошкульної мряки, що сіялась густо й настирливо, ні хлюпотливих калюж під ногами, ні навіть вузенької вулички. Ввижалися лише чорні коси та карі очі, пойняті далеким і мрійним полиском. Буйне шумовиння волосся поволі розпливається і тане, а тихий мерехтливий зорепад великих очей, здається, огортає душу, і вона мліє в його шальних обіймах, захлинається солодкими муками
Ольга. І чого так забилося серце тоді, коли Віктор сказав, що Гаврилови у Вілюйську? Чому? Ну, сподобалась тобі жінка, дуже сподобалась, запала в кожну фіброчку твого єства. Може, тому, що чимось нагадує твою незабутню сестроньку. Може. Але ж ти так мало знаєш її: всього кілька разів бачились, а розмовляли ще менше. До того ж заміжня вона. Сам помисли над цим. Помисли!
Та думки каламутяться, як і оте звабне й хистке марево кіс. Де там зараз зібрати їх докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона — Ольга.
Він не споруджує собі якихось фантастичних замків, нічого не розраховує, не планує, не сподівається фатального збігу обставин: вона потрапляє у велике нещастя, він долає незмірні перепони, рятує... Ні. Хоча б зрідка бачити її, чути голос... Така сподіванка жевріла саме в той час, коли обдумував і писав клопотання дозволити йому переїхати в Якутськ, а тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то ліпше просився б у Вілюйськ.
Біля Байбалових воріт побачив коня і здивувався — невже нові гості? У вершникові, який тупцяв перед юртою, пізнав симпатичного конюха Мархінської управи.
— Я, Павле Арсеновичу, — сказав той уже в юрті, — на хвилинку заскочив.
— Таке спішне діло, що під плютою добиралися?
— Ніби не таке й спішне, але нашому голові не терпиться. Все хоче збутися вас.
— Звідси?
— Так. Ви, здається, клопотались про переїзд у Якутськ?
— Так, а що?
— Прийшла відповідь з Іркутська. Генерал-губернатор дозволив вам переїхати, але не в Якутськ, а до Вілюйська.
— У Вілюйськ? — не повірив своїм вухам.
— Еге. Коли не захочете — можете й не їхати. То вже ваш клопіт. Але я б не радив вам лишатися тут.
— Чому?
— Є одна причина. Тому й заїхав.
Десь місяць тому староста Югай надіслав голові Мархінської управи Попову скаргу, в якій ремствує на Грабовського. Засланець, мовляв, не покаявся, продовжує свої витівки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить у сусідні наслеги, до таких, як сам, злочинців. Вони відвідують його, і невідомо, про що розмовляють. Очевидно, знову ведуть протиурядову політику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонські барахсани, там він їм щось говорить та вичитує з книжок, підмовляючи до непослуху. Староста просить голову управи зробити трус у Грабовського, а всі самочинні походеньки, зустрічі й зборища суворо заборонити.
Захар Попов, чоловік хитрий і нерішучий, довго сушив собі голову над тією скаргою. Не знав, що робити з нею, чи переслати її окружному справникові, чи викликати до себе Грабовського і побалакати з ним. Так ні до чого путнього й не дійшов, а тим часом з Вілюйська привезли циркуляр генерал-губернатора. Голова управи дуже зрадів — халепа сама впала з плечей.
— От і погнав мене передати старості генерал-губернаторове повеління, ну, а я самохіть тихенько забіг до вас. На цьому бувайте здорові.
— Зачекайте трохи, хоч перекусите, — заклопотався Грабовський.
— Ні, ні, дякую. Треба поспішати до Югая.
— Спасибі, чоловіче добрий, велике спасибі.
— Нема за що. Аби тільки вам пішло на краще.
16
Гострий запах прілої глини, що підсихала на тільки-но складеній печі, дратівливо лоскотав у носі, дурманив і стомлював. Полишивши писання, Грабовський вмостився біля теплої груби і почав гортати свіжу книжку "Народу", яку отримав від Павлика в день від'їзду з наслега і встиг лише нашвидку переглянути. Але й читати не хотілось. В пам'яті роїлося все пережите за останні тижні.
"Весілля" Віктора та Евеліни не відбулося, в чому значною мірою завинив також він, Павло. Як тільки раптовий мороз скував плюту, а земля вкрилася снігом, Грабовський на Арамаанових нартах помчав у другий Mapхінський виселок.
Краніхфельди радісно стріли його, але коли почули про циркуляр генерал-губернатора та Югаїв донос, то стривожились і засмутилися. Хоч як важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж одностайно радили скористатися дозволом.
— Їдь, Павле, — говорила Евеліна. — І не зволікай. Бо вже як той осоружний староста в'ївся, то від нього не одкараскаєшся. Буде паскудити тобі, де тільки зможе, сам добре знаєш цих чиновних башибузуків.
— Та дивись, не цурайся нас, — докинув Віктор. — Коли буде в чомусь потреба, подавай звістку, ми ж маємо своє хазяйство — допоможемо. А "весілля" справимо пізніше, їдь.
Грабовський послухався дружньої ради. Повернувшись від Краніхфельдів, почав готуватися до від'їзду. Тихцем рихтував свої пожитки, запасався харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офіційно сповістить розпорядження з Іркутська. Але староста не сповіщав, наче не хотів одпускати засланця з свого наслега. За цей час він чогось двічі їздив до управи: може, домагався дозволу зробити обшук у Байбаловій юрті. Либонь, щось таке було, бо коли нарешті покликав Павла до себе, то аж палахкотів люттю. Ледве процідив крізь зуби кілька крижаних слів.